Корзина

— Хлопчику мій. Де ти там?

     — Я тут, мамо.

     — Де ти?

     — Ось. — Гон Шен сидячи на печі, відсунув ширму, і скорчивши смугляве обличчя, всміхнувся матері.

     — Он ти де! Дивися не впади!

     — Добре мамо.

     — Ти вже готовий?

     — Куди?

     — В сусіднє село їдемо. На обжинки до дідового брата, Степана! Ти що… Забув? — усміхаючись, і грайливо заглядаючи до сина, сказала мама.

     — А… Забув! — ніяковіючи, Гон Шен заходився сповзати з печі.

     — То біжи бігом, треба ж зібратись!

     Гон Шен вибіг з хати і побіг до діда в садок. Навколо розповзались далекі лани, гордо стояли лінії літніх дерев. Їх крони поволі звивались від теплих пасатів, тихенько шелестіли.

     На галявині стояв дід, різав повалене дерево. Побачивши Гон Шена він втомлено всміхнувся, розділив ще одну гілку, і випроставшись повернувся до Гон Шена.   

     — Привіт внучку! Біжи до баби на берег, вона зараз порічки збирає. Йди, вона тобі дасть корзину, тоді йди до хліву.

     — Добре, діду.

     — Давай, біжи… — Всміхнувся дід і повернувся до праці.

     Гон Шен оминув полінницю, вибіг до криниці, і побіг через огород вниз до берега. Звідти вже піднімалась бабця Ава, а в руках натужно тримала повну корзину червоних ягод.

     — Гон Шене. Дивися скільки порічки я назбирала! Йди, спробуй!

     — Дякую, бабо! — Гон Шен підійшов до баби, і взяв у неї з руки пучок порічки, тоді всміхнувся, попросив руками корзину, і сказав: — мені дід велів в тебе корзину забрати, тому я її понесу, а ти не барися, бо ми вже будемо йти в село до діда Степана!

     — Добре, внучку. — Посміялась баба Ава, і Гон Шен стрімголов побіг на гору. — Тільки ж ти не біжи! Дивись щоб обережно!

     — Добре, бабо!

     Гон Шен добіг до середини города, і побачив як вгорі, де починається садок стояв батько. Він всміхався Гон Шену, і чекав коли той підніметься вище. Гон Шен чітко це усвідомив, і знову побіг, бо знав, що батько його ніколи не сварив, і міг захистити його від баби Ави, яка буде сваритись з берега.

     — Чого ти такий кумедний?

     — Я? Чому, батьку?

     — Подивися на себе. — Втомлено всміхнувся батько. — Щоки чорні, сорочка в тебе, вся в пилюці. Де ти лазиш оце постійно?

     Гон Шен присоромлено слухав і мовчки терпів поки батько витирав йому обличчя. Тоді обійняв його, забрав корзину і побіг до діда в хлів.

     — Дивись не впади! — крикнув навздогін батько, і лишився десь позаду.

     — Діду, діду!

     Біля старої комори, Гон Шен повернув ліворуч, обережно обійшов стос дров, і потрапив на стежину, яка вела його до хліва. Там вже горіло світло, і дідовий силует порався в чомусь.

     Радісний Гон Шен підбіг ближче, знову покликав діда, і той обернувшись, простягнув йому свіжоспечений хліб.

     — Віднеси то до матері. Вона хай все оформить.

     — Добре.