Гуляння

— Ой. Куме, то наливайте вже!

     — Наливаю!

     За столом зібрались молоді і веселі, і мудрі старі. І ті, що молодші, і ті, що живі.

     Дід вже підходив до свого місця за столом, коли молодь, яка весь час всміхалася, нарешті закінчивши пісню вручила йому останній сніп.

     — Дякуємо пане, за тяжку працю!

     — Дякую й вам! — відповів дід. — То давайте ж сідайте за стіл!

     — Ажеж!

     — Куди нам сісти?

     — А давайте пісню заспіваємо!

     — Нумо, на раз, два, три!

     — Маяло, житечко, маяло, — співали дівчата, — поки на ниві стояло.

     — А тепер не буде стояти, — хлопці замінили дівочий тенор баритоном, — буде в копойках стояти!

     — То шо, у вас вже налито?

     — Налито! То вас чекаємо!

     — А ви знаєте, що сьогодні наш дід Макар сотворив?

     — Що?

     — Людо, ну розкажи!

     — Ой! То хохма. — Стримавши невиразний сміх, куцо всміхалася Людмила. — Мій бурлака,  може, забув… Чи що? — звернулась вона до свого діда. Той пустивши очі вниз, відхрестився, і баба продовжила. — То ж учора, з сусіднього села молотарку привезли. Ну, колгоспна машина. Але то до чого я! Так от… То ж лишили вчора останню смугу, щоб сьогодні скосити, і бороду завити! А минулого року дід Іван хліб та сіль носив до бороди, а цього року Макар мав. То я й вранці сказала йому, що цього року ти йдеш до бороди з сіллю!

     — А я прийшов, — продовжує дід Макар, — і чую з поля, хтось кличе мене й каже, щоб я бороду завив!

     — Хто покликав? — запитав дід Іван.

     — А Бог його знає! Ну, думав, може дід Роберт. Чи що?

     — Та ні. Я тоді на городі порався. — Відповів дід Роберт.

     — Ну, це якби Ава не побачила, то біда була б.

     — А чому? — запитався Гон Шен.

     — Тому що внучку, жінка повинна бороду завивати.

     — А як це бороду завивати?

     — Коли вже весь врожай скосили, то лишають останній пучок незжатих колосків, і мали на землі перевʼязати. А тоді на нього кладеться хліб, сіль чи яблуко.

     — А нащо?

     — Ну, на Обжинки прийнято так. Це традиція. Ти маєш подякувати землі за врожай, бо ж нового не буде! Ну, та… Добре! Давайте випʼємо!

     — Будьмо!

     — Чекайте. У Левка не налито!

     — Зараз наллєм!

     Здалеку якийсь чоловік якого Гон Шен не бачив, щось крикнув.

     — Що кажеш? — поцікавився дід Іван, бо не почув через гучні співи молодих дівчат та хлопців.

     — Левко каже, що дід Макар випив.

     — Що? — не вірить йому дід Макар. — Я не пив.

     — Пив.

     — Не пив.

     — Пив. — Підлабузницьки нахилився до діда Роберта дід Іван. — Пив. Я бачив, — зовсім тихо говорив на вушко дід. 

     — Ну, тоді прийдеться ще випити.

     — Я тебе прошу…

     — А хто ж тебе змушував пити раніше тостуючого? — дід Роберт поновив чарки, і знову піднявши свою, радісно всміхнувся. — Дорогі мої! Шановні і молоді! Цьогорічний врожай був неймовірно насичений! І хай наша плодородна земля буде такою ж щедрою в наступному році! А ми дякуємо їй за врожай, за всі жнива які вона нам дала, і тому сьогодні гуляємо!

     — Будьмо!

     — Будьмо! — кричали люди, і знову почали співати.

     З добросовісної шеренги молоді хлопці увірвалися в коло, запрошували дівчат у жвавий танок. Старі люди між собою щось бурхливо лепетали і радісно сміялися кожному хто був перед ними.