Свято

— Гей, Людмило! Йди сюди! — крикнула комусь надворі баба Ава.

     — Що таке?

     — А що то твій чоловік на полі робить?

     — А Бог його знає! А що він робить?

     — А як що! Ну дивися, що він бороду косить?

     — Ііііх! От старий бісів син! Іііх! Що ти робиш! Дід! Ну! Бурлака! Що ти робиш!

     — Ходімо Гон Шене. — Звернулась і взяла за руку баба Ава Гон Шена.

     — А куди?

     — Як куди! На подвірʼя. Треба стіл накрити! Зара всі прийдуть частувати! Зараз же прийдуть всі!

     Гон Шен був вдягнений в старезний одяг. На ньому була біла, бавовняна сорочка, і коричневі штани. На дворі дід відділяв зерно від полови, батько лагодив вхідні двері, мати носила полола грядки. На небосхилі світило сонце, яскраво обпікаючи руки.

     — Аво. Ну накривай вже на стіл, зараз же Іван з Машою прийде!

     — То накриваю! Хліб через 10 хвилин буде готовий.

     — Добре.

     Коли батьки їдуть в село до своїх батьків, Гон Шен відчував запах домашньої їжі в повітрі, відчував запах ланів і високої трави над рікою. Коли батьки разом з дітьми, чи це не свято? В повітрі завжди панує тепла радість від того, що їх багато, і всі вони одне одному рідні. Гон Шена завжди гріла ця думка.

     Гон Шен покірно стояв біля матері, збирав бурʼян полотий матірʼю, але в раз, коли в голову вдарило ще раз святковим настроєм, він не стримався і побіг у поле. Матінка йому ще щось кричала навздогін, спочатку щоб зупинити його, а потім застерегти від польового вітру. Але Гон Шен не чув, бо летів на зустріч яскравому дню у далечінь.

     Він вибіг в поле, побіг в яр щоб спуститися до річки. Сів над водою, і сидів там виглядаючи рибу. Тоді злякавшись, що зараз його мама не знайде, побіг назад, на височину, де стояла хатина; де на пагорбі в лісопосадці вони з старшим братом ховали клад; де позад хати починається далеке поле; звідки відкривається далека далечінь сільських просторів.

     Тоді, з долини, де річка протікала, на містку замайоріла весела юрба. Вони перевалювались з сторони в сторону, та постійно наближались, і сходили на узвишшя до хати діда Роберта.

     Від якогось невідомого захоплення і заціпеніння, Гон Шен зірвався з місця і побіг до хати. Там за великим довгим столом сиділи батьки, баба Людмила з дідом Панасом. Бабця Ава ще мила овочі біля криниці.

     — О. Гон Шен! Сідай за стіл!

     — Там люди йдуть!

     — Які люди?

     — Ну, люди… З села. Йдуть сюди!

     — Ну, то добре, внучку! Це ж добре! Треба тоді зустріти їх!

     Дід підвівся і пішов до хвіртки.

     — Гон Шен! — погукала мама, — біжи з дідом, зараз в поле підемо!

     А в полі вже ходили люди, понуро розглядали суху землю. Юрма, що з села тягнулась галасливою дорогою вже була зовсім поряд, співала пісні: «Там у полі криниченька, навколо пшениченька…».

     А дід вже з сусідами, та з іншими панами добирають останні колоски з поля. «Золоті серпи мали, срібнії юрочки, що взяла ви снопочки…», — співали дівчата а хлопці їм підспівували, повторюючи останні рядки.

     На полі дід звʼязав з останніх колосків сніп, і рукою махнув до молодих хлопців та дівчат щоб ті наблизились, а ті, що старші лишились дивитися позаду. Сніп підняли над землею, дівчата по черзі вставляли в нього польові квіти, а хлопці прикрасили барвінком, тоді перевʼязали, піднесли високо над землею і гуртом понесли до хати.

     — Добрії були женці! — раптом почала дівчина ідучи біля Гон Шена, — дівчата й молодиці!

     Гон Шен від здивування повернувся до діда, і той йому радісно всміхнувся, киваючи, мовляв: «Без пісні і свята немає!».

     «Дівчата — косаті, — дзвенять високим тоном молодиці, — а хлопці вусаті, — дублювали басом хлопці».

     Гон шен замріяно поглядав як омріяна піснею молода юрма наближалась до дідового будинку, тоді повернувся до поля, побачив як воно звивається нерівними балками, та високими  полонинами, і як далеко воно йде, аж до самого неба. Це почуття простору завжди дивувало Гон Шена. Адже як дивовижно було так бачити поперед себестільки безкрайого світу, що аж до неба дотягується?

     — Агов! Гон Шен… — покликав хтось з подвірʼя. Це була його мама. — Ходи! Святкувати хто буде?! Біжи бігом, бо все пропустиш!

     — Біжу мамо. Біжу, біжу! — відгункувся Гон Шен і першій побіг до хатини.