Розділ 9. Шум дубового листя

Поки Влад зализував рани в одній підпільній лікарні, Крюгер не залишалося нічого, окрім того, щоб просто чекати та не висовуватися. Та так було лише перші кілька днів, після чого вона не витримала й усе ж навідалася до відділку поліції, щоб взяти якесь завдання в Коваля.

Вона добре розуміла, що краще було б їй сидіти тихо в Паніці та не показуватися на очі, але нудне перебування в одному-єдиному приміщенні зводило її з розуму. Також надії додавало те, що в день викрадення Рожана вона була не тільки із захистом від камер спостереження, а й у балаклаві та інакше одягнена. Та й глушники сигналів відпрацювали на ура. Тому вона сумнівалася, що її вже розшукували, адже в такому випадку її б уже вислідили, адже вона точно була в базі даних, як мінімум поліції.

До Ольги вона теж не поспішала, хоча й хотіла з нею побачитися якомога скоріше. Їй просто не хотілося ризикувати подругою на той малоймовірний випадок, якщо її все ж вистежили.

Коваль видав їй завдання особисто, але не дозволив взятися за щось справді складне, адже цього разу вона була без свого досвідченого напарника. Завдання полягало в тому, щоб схопити кілера, який днями вбив офіцера поліції. Ковалю було не дуже важливо, дістане його Крюгер живим чи мертвим, лише пообіцяв невелику доплату за ще живого негідника та дані про те, хто саме його найняв.

Як він їй пояснив, кілер уже кілька днів переховувався в церковному притулку, де вдавав із себе безхатька. Сама ж поліція вважала за краще не суватися туди, щоб не створювати скандал, адже притулок фінансувався мером і використовувався ним для передвиборчого піару.

Спершу Крюгер довелося дістатися до необхідного місця на метро, де, серед натовпу, вона вирішила, що найближчими днями краще вже купити собі власний транспорт, щоб більше не тіснитися з іншими людьми.

Вона зайшла до кав’ярні, що була через дорогу від притулку. Там, біля самого вікна, з далеко не однією випитою чашкою кави, сидів чоловік. На вигляд звичайний житель міста, але Крюгер його впізнала по фото, показаному Ковалем.

Це був поліцейський, один із тих, що стежили за кілером. Крюгер без запрошення одразу ж сіла до нього, і перш ніж хтось із них встиг щось сказати, поруч з’явилася офіціантка.

— Щось замовите? — запитала вона в Крюгер.

Поліцейський мовчки дивився на неї, поки та роздумувала над тим, що б замовити. Та врешті-решт вона похитала головою і відмовилася від пропозиції.

— Хто така? — запитав поліцейський, мабуть, щоб упевнитися, хто саме до нього прибув.

— Я від Коваля, — відповіла вона і поглянула у вікно. — Але думаю, ти це й так уже знаєш.

Там, через дорогу, стояла досить примітна церква: білі стіни, зелений дах; старовинний стиль українського бароко, що наштовхував на думки про історичні світлини, але водночас виглядав осучаснено.

— Ти будеш розв'язувати нашу маленьку проблему? — запитав він і зробив ще один ковток уже набридлої йому кави. — Шкода, що нам заборонили цим займатися. Для нас це особиста справа.

— Невже мер настільки впливовий, що ви не можете просто зайти та заарештувати того виродка? — поцікавилася Крюгер.

Протести проти мера не увінчалися успіхом, а навіть навпаки: всі ті грабунки та мародерства, які чинили люди, готові скористатися будь-якою нагодою, виставили протестувальників у гіршому світлі в очах тих, хто ще сумнівався та спостерігав за ситуацією через ЗМІ. Для них мера показали, у найгіршому разі, як менше зло. Однак для Крюгер така влада мера все одно здавалася чимось переоціненим.

— Ми можемо, — озлобившись на згаданого мера, відповів поліцейський. — Але потім можуть виникнути скорочення та урізання фінансування. Дешевше фінансово й репутаційно наймати таких головорізів, як ти.

— Я зрозуміла, тобі не подобаються найманці, — кивнула Крюгер і вирішила зосередитися на завданні. — Де саме він перебуває?

— Він у підвалі, де зібралося досить багато бідняків, — теж забувши про неприязнь та згадавши роботу, промовив він. — Часом змінює кімнати, але загалом лишається там, проїдає й пропиває податки, якими мер фінансує такі заклади. Там є наша людина, яка спостерігає за ним, але через охорону й камери вона намагається не виставлятися.

— Ти даси своїй людині знати про мене? 

— Вже знає, — відповів він і вказав пальцем на свої очі. — Скинув твоє зображення.

— Що ще я маю знати? — поцікавилася Крюгер.

— У випадку, якщо тебе затримає охорона чи навіть патрульні, які не в курсі нашого завдання, ми тебе не знаємо і нікуди не посилали. Тебе просто затримають і судитимуть.

— Ну треба ж, як зручно придумали, — посміхнулася Крюгер і встала з-за столу.

— І не забувай, що нам також потрібна інформація про те, хто його найняв, — сказав їй у спину чоловік.

— Лише якщо я захочу отримати доплату, — промовила Крюгер більше до себе і вийшла з кав’ярні.

Насправді доплата мало цікавила Крюгер — вона взялася за цю роботу тільки щоб не сидіти склавши руки. Але вона вирішила хоча б спробувати дізнатися необхідну інформацію про замовника.

Навколо церкви було багато людей, які чекали на безплатну їжу та одяг. Більшість із них виглядали як набрід наркоманів та вуличних бандитів, що просто користувалися можливістю отримати щось задарма. Це давало зрозуміти, чим саме ризикував мер, якби тут когось гучно затримали на очах у всіх: з такими «нужденними» по місту вже ходили чутки, що ці заклади, фінансовані мером, перетворилися на розплідники тих, хто готовий на когось напасти та пограбувати. А якщо станеться щось гучне та резонансне, ці чутки лише посиляться.