Розділ 4. Мисливець та Попелюшка

З моменту вибуху минуло декілька днів, і в перший із них клуб знову був наповнений бандитами, що прийшли випити за померлих. В основному це були ткачі, і перші години вони поводилися тихо, час від часу промовляючи меморіальні промови. Але як тільки напились достатньо, то одразу забули про померлих та гуляли як і завжди.

В другий день вони й взагалі не стирали посмішок з облич, що багато казало про них та їхнє ставлення до своїх. Для них це була лише причина напитись.

На третій день вони не прийшли, мабуть, бувши зайнятими новими проблемами. А проблем у банди, що втратила ватажка, мало бути багато.

За ці дні Крюгер зайвий раз переконалася, що без бандитів заклад майже весь час стоятиме порожнім. Ді сильно залежав від банд, а інші люди, знаючи, що це місце слугувало місцем збору для криміналітету, старалися сюди не приходити. Звісно, що з часом, якщо банди звідси зникнуть, до закладу повернеться краща репутація та сюди знову приходитимуть звичайні жителі міста. Але часу це б зайняло багато.

На диво для себе Крюгер навіть мала вільний час, щоб подрімати вдень у своїй кімнаті. Правда короткий сон не спонукав до того, щоб насолодитися ним. Їй снилася темрява, наче вона знову була позбавлена зору, а навколо неї лунали вибухи та гудіння дронів: ті неживі механізми, що не відчували жодного жалю чи співчуття до людей, яких захоплювали своїм машинним зором.

Вона бігла від них щосили, але гудіння рушіїв завжди було поруч, змушувало панікувати, падати серед темряви та швидко продовжувати рух. Часом поруч кричали люди, а сама Крюгер ледь стримувалася, щоб не приєднатися до них.

Та в якийсь момент вона вже не могла бігти, відчувала себе затиснутою серед таких же утікачів від дронів. Здавалося, наче її з парою десятків солдатів загнали в маленьку кімнату, де навіть не було вільного місця, щоб поворухнутися. Всі штовхалися, намагалися вирватися з цієї тісняви, але все дарма: гудіння дронів звучало вже зовсім поруч. Це був пікіруючий звук, звук неживої істоти, що зі справжньою холоднокровністю наближалася до них.

Пролунав вибух, набагато сильній за ті, що були до цього. Шрапнель посікла усіх навколо, роздерла обличчя Крюгер. Вона почала падати, а зверну ха неї звалювалися тіла. Одне за одним, здригаючись від болю, вони навалювалися на неї та стогнали. 

Вони знерухомили її, поховали під собою та почали топити у крові. Вона не могла дихати, сама не знаючи, від крові солдатів, чи він страху.

Та коли життя почало покидати її, роблячи однією із тих десятків трупів, що лежали в спільній братській могилі, вона нарешті прокинулася.

Не дуже голосно закричавши, вона прикрила долонями обличчя та завмерла, наче очікуючи ще однієї атаки. Але атаки не було, як не було криків та вибухів. Те, що це був лише жахливий сон, почало поступово ставати зрозумілим для Крюгер.

Вона поглянула на стелю, наново пригадавши те, що пережила у сні. Серце все ще калатало, але сильно збавило в темпі, дихання заспокоїлося. Тепер вона почала відчувати й біль в пальцях, якими хапалася за ліжко не розраховуючи сил. Ще б трішки, і вона б підірвала собі нігті.

— Чортові сни, — промовила вона тихо та сіла на ліжко. — Чому вони завжди такі реалістичні?

Крюгер поглянула на руків’я пістолета, що виглядало з-під подушки. Без особливих намірів вона взяла зброю до рук та приставила її собі до підборіддя. Ні, вона навіть не думала стріляти, скоріше намагалася уявити, що саме відчували деякі її бійці, що швидко здалися перед жахіттями війни та змогли натиснути на спуск.

Солдати, що наважувалися покінчити зі своїм життям, не були такою рідкістю, навіть попри те, що всі були на війні умисно. Часом бувало, що зранку людина до тебе вітається та посміхається, а вже ввечері її тіло забирають до мобільного крематорію.

— Нічого не відчуваю, — промовила Крюгер після того, я притисла ствол пістолета до підборіддя ще сильніше.

Зброя опинилася в кобурі, а сама Крюгер вирішила спуститися до першого поверху, щоб не виглядати перед Ді, та й самою собою теж, зовсім вже безкорисною.

Вже спускаючись сходами, вона наче відчула на собі чийсь погляд, а тому й сама поглянула у тому напрямку. Це був бармен.

— Гей, Іро, підійди, — її покликав Дзіо, цього разу вже не маючи на обличчі ознак якихось намірів чи надій. — Там тебе шукає той чувак, з яким ти того дня сиділа. Каже, щось важливе.

Вона очікувала на його появу, а тому навіть не здивувалась тому, що побачила Влада на тому самому місці, де він був під час вибуху.

— Налий мені чогось безалкогольного, — сказала Крюгер. — І де зараз Ді? Давно його не бачила, із самого ранку.

— За рахунок закладу, — промовив Дзіо та поставив стакан із соком на стійку. — Він поїхав до Ігоря. Як бачиш, нашого першого охоронця тут практично не буває, бо в нього якісь проблеми із родиною. А наш високоповажний Ді йому із цим допомагає.

— Це чортове місто не заслуговує на таких, як він, — прошепотіла Крюгер та, забравши напій, пішла до Влада.

— Що правда то правда, — погодився Дзіо.

Влад цього разу був одягнений зовсім інакше, і тепер вже навіть близько було не схоже на те, що він член банди. Тепер перед Крюгер був звичайний чоловік її віку, і одягнений відповідно, навіть можна було сказати, що непримітно.