НОВЕЛА № 8 ТАКСІ В НІКУДИ

Микола після тяжкого робочого дня на городі повернувся до будинку. Хтось влітку прямує до моря, а в когось — зелене море картоплі. Треба допомагати батькам. Можливо йому хотілося б бути десь на рейві у його 21 ,але що маємо те маємо.

Він збирався випити холодної газованки після душу, а потім гортати ТікТок до опівночі. Класика. Аж раптом — дзвінок. З телефона пролунав милий дівочий голос. Дівчина представилася Ольгою. Як виявилося, вони з подружкою просто набирали випадкові номери, намагаючись прикольнутися. Та голос хлопця просто зачарував її, і саме тому вона не стала насміхатися з нього.

Це було дуже неочікувано для Колі — саме так тепер його називала Ольга, а ще пестливо «котиком». Вони жодного разу не бачилися в житті, але вже відчували ту саму душевну близькість. У них навіть імена були співзвучні: «Коля та Оля» — ну точно доля. Сама доля їх звела, і аж ніяк не наївність Миколи чи нетверезість Ольги на той момент.

Про нетверезість Оля сама розповіла йому згодом. Як виявилося, вони з подружкою сиділи на городі, пили «Рево» і просто веселилися. Та Колі було байдуже: він уже уявляв, як приїде до своєї коханої і матері майбутніх дітей із шикарним букетом троянд. І живуть же вони, відносно кажучи, зовсім поряд — у сусідніх областях.

Оля часто проявляла ініціативу: сама писала та дзвонила, щоправда, ті самі головні слова так і не наважувалася сказати. «Мабуть, соромиться», — думав Коля, а втім, хто його знає. Дівчина часто скаржилася на проблеми в родині: вітчим лупцював її, мати пиячила, старшій сестрі було не до неї, оскільки та мала дитину, але жила з батьками, бо чоловік покинув.

Та що там говорити! Якось вони мило спілкувалися по телефону, обговорюючи її колишнього, який ошивався у неї під домом. Вона вийшла на вулицю і така: «Та невже… я потім передзвоню» — і поклала слухавку. До ранку від неї ні звісточки. Микола, переймаючись, чи не напав на неї той колишній, просто ридав у подушку від своєї безпорадності. Приблизно о 2:40 ночі він надіслав їй повідомлення довжиною, мабуть, на два аркуші формату А4 про те, як він хвилюється і хоче, щоб увесь цей треш нарешті закінчився; про те, як кохає її і що завжди підтримає.

Через постійний стрес у Олі був дуже поганий сон: часто снилися жахи, а сонний параліч взагалі став звичною штукою. Їй постійно здавалося, що щось сидить у неї на грудях, дихає в обличчя і гладить по волоссю, а вона не могла і поворухнутися. Свідомість уже прокинулася, а тіло — ще ні. Та дівчина не падала духом, навіть жартома назвала це явище «Валерчиком» і часто гуморила: мовляв, «Валерчик мене сьогодні розбудив».

Хлопець був не на жарт занепокоєний. Він подумав, що це якась нечисть напала на бідолашну Олю, тому радив освятити будинок та підтримував психологічно — адже хтозна, може, у неї просто їде дах від таких божевільних речей. Коля так близько сприймав новини, ніби переживав особисто кожне слово, сказане Олею. Його дратувало, що її ображають, що вона живе в таких умовах, адже вона достойна кращого. Не раз прокручував у голові, як приїжджає і «квасить мордяку» вітчимові, читає лекції її матері про шкоду алкоголю і просто забирає своє кохання до себе.

Хлопець не мав свого житла, але Оля і сама не раз казала: мовляв, приїхала б до твоїх батьків і допомагала б на городі. Так би й жили — все ж краще, ніж у тих умовах, де живе вона. Хлопець і радий був таким словам. Дівчина ж — молодець, старається: за місяць вона повідомила, що влаштувалася офіціанткою на базі відпочинку біля річки. Щоправда, ту посаду швидше можна було назвати «різноробочий», аніж «офіціант», оскільки змушували і посуд мити, і в будиночках прибирати.

У свій перший робочий день Оля набрала Миколу — мовляв, хвилюється сильно. Хлопець підбадьорив її, сказав, що пишається нею, що вона надзвичайно крута і велика молодець як для своїх вісімнадцяти. Дівчина подякувала й пообіцяла бути на зв’язку. Так воно і було: відписувала кожні 5–10 хвилин, а потім раптом зникла. «Можливо, завал по роботі… хто знає». Микола все ж трішки переймався, та не став тривожити. Як виявилося — даремно.

За сорок хвилин Оля подзвонила йому вся в сльозах. Як виявилося, вона знепритомніла та впала. Її навіть побачили не одразу, ледве відкачали. Вона сильно забилася головою і коліном, їй було дуже боляче, і взагалі — усе дістало: постійні нічні жахи, сонний параліч і просто це дурне життя. Не хоче вона нічого робити і додому повертатися не хоче.

Слухаючи ці слова, Микола ніби сам пережив усе це, ніби сам упав і забився. Його так дратувала ця безпорадність… чому він не може допомогти? Він намагався заспокоїти її, як міг, і навіть пообіцяв приїхати в гості. Сказав, що на ту роботу їй, може, й не варто ходити — здоров’я важливіше, а з грошима він постарається допомогти. Все ж таки він чоловік і має піклуватися. Оля казала, що їй дуже незручно та ніяково, та Коля і слухати не схотів: наказав витирати сльози і йти додому.

Дівчина послухала його. А хлопець сам злякався того, що наобіцяв. Не був він готовий поїхати прямо зараз, та й грошей вільних не мав, але ж наобіцяв — значить, треба робити. Хлопець витав у цих роздумах, копаючи картоплю. Він мріяв про те, як увечері говоритиме зі своєю коханою. Йому дуже подобалися відверті розмови з нею. Він хоч і був старшим, та часто не наважувався на такі теми, а от вона доволі легко філософствувала, коли мала настрій. Певно, це і притягувало хлопця.

Та коли прийшов додому — чату як і не було. Дзвонить — ніхто не відповідає. Хлопець просто у розпачі: невже Оля отак просто викреслила його з життя? Він же так хотів побачитися, навіть порахував, що скоро прийде стипендія, дістане пару тисяч із заначки — якраз вистачить на поїздку. Та всі ці мрії миттю розбилися.