НОВЕЛА № 4 ПОЦІНОВУВАЧ КЛАСИКИ

Станіслав — молодий хлопець, якого мобілізували прямо на його день народження. Повернувся з нічної зміни, хотів поспати і святкувати, однак за кілька годин його розбудила дружина, мовляв: «Йди, тебе гукають».

Заспаний Стас вийшов на вулицю, а там представники ТЦК уточнили, чи точно йому 25, і привітали повісткою. Голова села не забув про його день народження — навіть не всі родичі пам’ятали, а він пам’ятав.

Тому малу дитину довелося лишити на дружину, а самому йти захищати Батьківщину. Марія хоч і молода, та має впоратися — принаймні десь глибоко в душі Станіслав дуже на це надіявся. Розумів, що від її матері допомоги не буде: там за горою із пляшок світа білого не бачать. А родичі з його сторони, може, й допоможуть, але навряд чи з великим бажанням.

Жили вони в орендованому будинку, працював лише він. Але що ж робити, як так життя склалося. Банківську карту залишив вдома. Та, можливо, не все настільки жахливо: проходячи навчання, побував і в Польщі, і в Німеччині, в Україну вже повернувся з офіцерським званням.

Відправили на відносно спокійний на той момент напрямок набиратися досвіду. Зарплата приходила справно. Таких грошей Стас раніше ніколи й не бачив, навіть і мріяти не міг, а зараз це всього лиш цифри на його карті. Зараз він може дозволити собі практично все, що захоче. Щоправда, дозволяв не так і багато: так, чисто на сигарети та каву брав. Решту — на дитину, принаймні так він думав.

Марія теж так йому казала, але думала трішки по-іншому. Дуже швидко у неї з’явилися подружки, які то заходили «погостювати та випити», а то й взагалі жити почали разом. А де дівчата, там і хлопці — так і підібралася «весела компанія».

Про дитину не завжди й пам’ятали. Звісно ж, матір Стаса це взагалі не влаштувало, і вона зі скандалом просто забрала дитину до себе. Жила вона не в найкращих умовах, зі своєю матір’ю (бабусею Стаса), та все ж дитині явно буде більше уваги, ніж у тих умовах, де вона була раніше.

А бабуся ж подзвонила Стасу й дуже акуратно запитала, мовляв, а що дитині він купував, а коли — щоб дізнатися, чи в нього гроші, чи в дружини. Той, не задумуючись, розповів, що лишив карту дружині. Жалівся, як йому важко. Бабуся ж порадила зібратися з думками, а щоб голову дурним не забивав, нехай прочитає один із прекрасних романів Панаса Мирного «Повія» — мовляв, там є відповіді на деякі його питання. Вона радила звернути увагу на нелегку жіночу долю.

Стас дійсно читав і намагався знайти та усвідомити відповідь, чому йому так важко, опираючись на сюжет роману. Бабуся тим часом пішла до невістки. Була готова до скандалу та криків і навіть відпрацювала перед дзеркалом рухи хапання за серце та крики про допомогу. Однак це все не знадобилося: собаки у дворі не було, хата відкрита, невістка зі своїми друзями п’яні спали хто де. Та ще й пощастило — карта онука лежала на підвіконні при вході. Тому бабуся мовчки забрала її і пішла. Ніхто навіть не помітив гостей у домі.

За кілька днів Марія подзвонила Стасу з проханням перевести кошти. Він дуже здивувався, оскільки ж є його банківська карта. Марія ж довго вагалася, та все ж розповіла, що карта десь загубилася. Стас був у шоці, адже це єдиний їхній дохід, і неясно, в чиїх руках зараз їхні гроші. Перевипустити карту — ще той геморой, оскільки він в армії і не зробить це сьогодні чи завтра.

Тому сказав шукати, в надії, що знайде. Грошей лишалося кілька тисяч, тому звернувся до побратима і здійснив переказ на його карту, а той дав готівку. Свою карту Стас тимчасово заблокував.

Тут мати дзвонить… Звичайна розмова, мовляв: «Як ти там, сину? Чи гарно їв? Чи добре спав?». Він же й розповідає про ситуацію з картою, а на задньому фоні десь там у матері чує, як сміється дитина. То й запитав, чи це Марія прийшла, бо дивно — зазвичай не мала бажання йти до свекрухи. А мати й каже, що дитину забрали і карту забрали, бо дружина його пиячить, водиться хтозна з ким і за дитиною взагалі не дивиться. Ще й здивувалася, як це Марія не пожалілася Стасу.

Хлопець був просто в шоці і взагалі остаточно перестав розуміти, що відбувається. Мати сказала, що не хотіли «робити йому нерви», бо в нього і так зараз психіка нестійка, та й явно не до того йому в армії.

Звісно ж, Стас подзвонив до Марії сказати, щоб та не шукала карту. Дівчина, звісно ж, «закатала скандал»: мовляв, чому це його родичі влазять в їхню сім’ю. Стас не мав що відповісти, тому просто поклав слухавку.

Він взагалі не розумів, як йому діяти і що робити. У всьому звинувачував себе: оскільки, якби був на місці, до цього явно б не дійшло. Подзвонив давньому знайомому, щоб виговоритися.

Знайомий же запитав: «А що, власне, змінилося в його житті, окрім відстані?». Коли він був дома, гулянки теж були. Звісно ж, не такі гучні, але і доходу було менше. А так Стас аналогічно тяжко працював, тільки не захищаючи Батьківщину, а вдома на двох роботах. Аналогічно купував усе, чого потребували дружина та дитина, час від часу влаштовували гулянки, щоб відпочити, на себе лишав мінімум. Зараз збільшився дохід і, відповідно, масштаб гулянок. «А раз дитину не забирає, то може не дуже вона їй і треба? Хай шурує на роботу і оплачує гулянки зі своєї кишені», — порадив товариш.

Стас ніби прозрів: а й дійсно ж воно так. Ще й товариш не говорив загадками, як бабуся, а прямо в лоб випік «правду-матку». Одразу після цієї розмови подзвонив Марії й повідомив свою позицію: «Або сидиш з дитиною без гулянок — буду забезпечувати. Хочеш гуляти — то вперед, але за свій кошт». Він очікував, що вона попросить вибачення, одумається, забере дитину і буде все у них добре. Однак ні: вона просто поклала трубку. На фоні він чув сміх хлопців та дівчат і брязкання посуду — явно дружині було не до того.