Головний Герой

Головний герой

Глава 1: В океані сірості

   Як швидко ранок починається, так само швидко і закінчується. Ми пливемо океаном незвіданості, шукаючи собі притулку у місцях, де нам не раді. Ці місця наче перетворюються на людей, що мають своє бачення світу, і кожний сприймає тебе по-іншому.

   Сірий. Якщо можна було б мене описати якимось кольором, то це саме був б сірий. Все життя я мчу від ранку до ранку, не бачачи цілі шляху. Моя мета видніється дуже далеко і так розмито, що неможливо її розібрати, як би сильно я на ній не концентрувався. Вона є, вона має бути.

   Сірий, не виразний. Важко зрозуміти, що мені потрібно. До чого я більше схиляюсь і навпаки, що більше не подобається. Пам’ятаю, ще з часів школи у мене не було улюблених уроків. Усі мені давались загалом однаково.

   Сірий, не примітний. У мене і друзів майже ніколи не було. Я наче апатичний до цього всього, а багато хто каже, що й взагалі беземоційний. Вони мене не сприймають, не чують і на мене не реагують. Так, мені чомусь не притаманні соціальні звички і конструкти, якими оточують себе люди, однак мене це чомусь не надто тривожить. Я не переймаюсь через неуспішність у цьому суспільстві, адже не потребую його настільки, як вони про це думають. Компанії чи інші розваги не гріють мені душу так, як просто посидіти вдома, займаючись своїми справами. Хоча я таки набрехав, п’янки мені важливі. Однак і п’ю я геть не для того, щоб веселитись чи підтримувати розмову. Загалом я п’ю просто для того, аби оп’яніти. Можливо, один з небагатьох, хто здатен це визнати.

   Моє життя складається із суцільних шаблонів. Невдале кохання, розчарування в людях, робота не по спеціальності. Я нічим не вирізняюсь серед людей, а зливаюсь із ними у єдиному сірому океані. Єдине, що я точно знаю – ми всі схожі, хоч як б не кричали про свою унікальність.

   Однак не варто плутати мою апатичність із повним відчуженням від суспільства. Я все одно людина, тому як і інші соціальні істоти місцями потребую комунікації. У індіанців було все цікаво із цим, адже один із них міг просто зайти у вігвам до іншого і сидіти мовчки. Вони просто сиділи і нічого не говорили. Для них це було неначе повноцінне спілкування, яке здійснювалось магічно, без слів. Подібне спілкування в мене були на посиденьках із алкоголем. Попри те, що нас там зазвичай збирається троє, основна комунікація проходить перш за все із випивкою.

Глава 2: Одкровення напідпитку

   Завтра не має бути роботи, завтра чергові вихідні. Наче по старій добрій традиції, я збираюсь із ще двома такими ж як і я, аби випити в самотності. Суспільство давно мене вчило, що випивати на одинці – це алкоголізм. Хоч я і не згоден з цим, та подібні тлумачення до того сильно осідали, що це й справді починало здаватись правдою. Саме тому ми випиваємо втрьох, аби кожен не вважав себе алкоголіком. Хоча і присутність наша здебільшого просто технічна. Ми перекидаємось загальними темами для розмов, шаблонними діалогами про ненависну роботу чи дружину. В загальному, ми просто жаліємось одне одному на все і вся, але найбільше на людей.

   Це не діалог жодною мірою, це наче символічне спілкування із стінами, адже ми майже не слухаємо одне одного. Певний обряд вивільнення власних образ і страждань. Присутність когось і його байдуже кивання на твої історії створює ілюзію підтримки. Місцями і цього буває достатньо. Ми всі це розуміємо, та все ж залишаємось надто байдужими один до одного.

   Ні, не подумайте, що ми троє друзі. Друзів у мене немає. Вони мої товариші по чарці, і не буду брехати – мені і цього вистачає.

   Сидячи вже більше години за цим столом і ковтаючи отруйного змія, я засинаю. Натомість прокидається інший я, більш комунікабельний і відкритий. Саме тут і починаються діалоги, згадуючи які вранці мені стає геть соромно і я жалію про все сказане. Однак як не крути, це повторюється раз-у-раз. Все дійшло навіть до того, що коли я минулого вечора нічого «непотрібного» все-таки не бовкнув, у мене все одно прокидається відчуття тривоги і сорому. Вже наче просто по звичці.

   Ми сидимо у вітальні, випиваємо міцний алкоголь, що зігріває тебе зсередини. Кривимось від випитого, але все одно п’ємо раз за разом, наче шукаємо щастя на дні склянки. Як і завжди – мовчки. Це приємне мовчання, коли ти просто насолоджуєшся дією, причетністю до якоїсь дії. Однак мовчання порушується, а ми починаємо говорити – жалітись на все. В певний момент черга доходить до мене і колективного обговорення моїх проблем. Мабуть, я це любив менше, аніж мої співрозмовники.

–  Андре, ось я тебе ніяк не розумію, – звертався співрозмовник, паралельно дивлячись на стіл та рукою вказуючи на мене. – Чому ти нічого не хочеш змінювати?

–  Змінювати у чому? – я насупив брови від нерозуміння.

–  Та у всьому. Ти ж нічого не досяг взагалі. Ось у нас із Віктором хоч дружини є.

–  Та я якось і не сильно цього потребую.

–  Кожен чоловік повинен мати даму поряд. – озвався вже Віктор.

   Якщо чесно, то мені ледь смішно ставало від подібного. Річ у тім, що ці двоє найчастіше жаліються саме на своїх дружин, однак оскільки я не надто конфліктний, то вирішив їм цього не згадувати.