Глава 8. Справи домашні

Весь шлях до будинку батька в королівському кварталі, Даларн сердито пихтів. Злився на себе за все одразу. За той браслет, котрий цілком можна було б віддати післязавтра, коли ця проноза з’явиться на кафедрі. За те, що на неї з якогось переляку розізлився, бо вона з його кузеном теревенила. Та мало з ким вона розмовляє! Яке йому до цього діло?! Взагалі: яке йому до неї діло?!

Хоча, одне все ж точно є: надто багато дрібниць вказує на її причетність, навіть якщо й мінімальну, до того таємничого артефактора. А водити себе за ніс він ще нікому не дозволяв. В усякому разі, довго. Хай там що, але для нього це вже справа принципу – зловити того пройдисвіта. В те, що артефактор це дівчисько – вірилось слабко. Надто добре він маскувався всі ці три роки, як об’явився. А вона вже кілька разів тільки за два дні прокололась. Тож, хіба купує в нього нелегальні дрібнички. Та й грає поганенько, намагаючись удавати з себе дурепу.

Проте, він все ж з’ясує про її сімейство. Надто підозріливо, що такий талант, та ще й дуже язикатий, виростили у простій, бідній провінційній сім’ї. Хіба, якщо батьки надто хотіли дати дитині освіту й з останніх сил нашкребли грошей на навчання у приватній школі. А там дівчинку з бідної сім’ї цілком могли почати цькувати, де вона й навчилась огризатись. Ну, тоді він перед нею особисто зніме капелюха!

Під’їхавши магоходом до триповерхового будинку, він зупинився збоку від ґанку й рушив до сходів. Двері прочинив незмінний батьків управитель – Тейрін Квор. Скільки себе пам’ятав, цей чоловік завжди виглядав однаково: вишколений, натягнутий, мов струна, сивочолий і небагатослівний. Він здавався Даларну чимось фундаментальним саме в цьому місці: наче весь будинок зводили довкола нього. Прибери Квора й будинок обвалиться.

Привітавши Даларна, як завжди й всіх, сухо – управитель провів його в кабінет до батька й зник раніше, ніж його відпустили. Інколи здавалось, що цей Квор навчився читати думки свого хазяїна.

– Вітаю, синку! – стримано усміхнувшись, батько підвівся й рушив йому назустріч. – Два дні, як в Арделлі, й нарешті зійшов до того, щоб навістити батька.

– Тебе не було вчора вдома, а залишатись тут за твоєї відсутності – я не мав бажання, – коротко обійнявся з ним Даларн, демонструючи скупі емоції.

– Це ж і твій дім, – осудливо глянув на нього батько.

– Тепер вже ні, – стиснув у пряму лінію губи син, сідаючи у запропоноване крісло.

– Засуджуєш мене? – глухим голосом промовив фер Артор-старший, опускаючись навпроти нього.

– За що? – залишався беземоційним Даларн. – За те, що продовжуєш жити й відчувати це життя? Ні.

– Тоді за що? – зі смутком в очах дивився на нього батько.

– Я не засуджую тебе, тату, – зітхнув син. – Але бачити на місці, котре завжди займала мама, іншу жінку – мені боляче.

– Ти й досі звинувачуєш себе, що не приїхав раніше? – підвів на нього важкий погляд Артор-старший. – Даларне, це нічого б не змінило.

– Вона просила, щоб я приїхав, – зчепив перед собою пальці до побіління кісточок Даларн. – А я постійно відкладав.

– Ти – військовий. Ти не можеш розпоряджатись своїм часом як тобі заманеться, – потягнувся до його руки батько, накриваючи своєю долонею.

– А потім виявляється, що вже нема заради кого ним розпоряджатись, – звів на нього стемнілі очі син. – Тоді навіщо це все?

– Це наш обов’язок, – враз спохмурнів герцог.

– Багато тобі щастя приніс твій обов’язок? – не менш похмурим поглядом обдав його Даларн.

– Все, чого я досяг – завдяки сумлінному виконанню цього обов’язку, а не через титул! – сердито ляснув по столі долонею Артор-старший. – В цьому й полягає щастя!

– Твоє? – скептично хмикнув Даларн. – В інших ти питав, яким вони його бачать?

– Що?! – гнівно зіщулив очі батько. – То ось навіщо ти погодився викладати?! Щоб мені завдати якомога більше прикрощів?!

– Прикрощів?! – губами сина ковзнув іронічний осміх. – То у твоєму розумінні: якщо людина просто робить те, що їй до душі, але це не збігається з твоїм баченням – це завдавати тобі прикрощів?! То мама теж, мабуть, саме цим займалась, а не спробувала нарешті отримати своє власне щастя?

– Не смій! – зірвався на крик герцог.

– Що саме? – заломив у подиві брову Даларн. – Говорити про власну матір? Дізнатись, що там відбулось насправді?

– Он воно що?! – ледь не перевернувши крісло, скочив на ноги герцог. – Вирішив таки мене звинуватити?!

– Тату, – підвів на нього погляд син. – Я ще нічого не сказав з цього приводу, а ти вже зробив висновки. Зазвичай ти більш зважений у своїх висловах.

Наблизившись до нього, Артор-старший сперся на стола й склав руки на грудях, пропікаючи свого нащадка досить сердитим поглядом:

– Гадаєш, важко зробити висновок з твого «що там відбулось насправді»? Це якраз й означає: «я не вірю тому, що ти розповів».

– То чому ти просто не покажеш мені ту справу? – спокійно витримав його погляд Даларн.

– Може, тому, що її в мене нема? – ледь не крижаним тоном процідив батько. – А давати тобі дозвіл на доступ до неї – дати підґрунтя для нових пліток. Мені й так коштувало величезних зусиль приховати обставини того, що моя дружина викладала в Академії.

– А це так ганебно? – зневажливо скривився син. – Мене теж соромитись будеш?

– Що? – розгублено закліпав очима герцог. – Це різні речі! По-перше, тебе поранено! А, по-друге, ти – чоловік!

– Не бачу нічого страшного в тому, що жінка займатиметься тим, що приносить їй задоволення, – хмикнув Даларн.

– Саме так, – нависнув над ним батько, – не бачиш! Й краще тобі не бачити.

– На що ти хочеш натякнути? – погрозливо зблиснув очима син.

– Тільки на те, що від твоєї матері й купки попелу не залишилось, – процідив Артор-старший. – Велике щастя?

– Зате воно в неї було. Починаю розуміти свою наречену-втікачку, – підвівся й Даларн. – Мені теж не подобається, коли за мене вирішують, як я маю жити.