Глава 7. Бігати - корисно

Поки Естері намагалась втішити подругу, у двері хтось постукав. В коридорі стояв черговий з повідомленням, що внизу на Міеллу чекає Ліелл. Гуртожиток ділився на два крила: жіноче й чоловіче, й сполучався спільним фоє. До жіночого, зі сторонніх, мали право заходити лише чергові й викладачі, й чергувати вдень старшокурсники не надто полюбляли, тому що доводилось часто ось так бігати й кликати тих, до кого прийшли відвідувачі, оскільки проводити магпошту в кожну кімнату – було досить дорогим задоволенням. Та й персональні браслети з вбудованою магпоштою були ще великою рідкістю й теж дуже дорогі.

До речі, ці браслети були однією з розробок батьків Естері, котрі мріяли зробити їх загальнодоступними, але не встигли. Й це стало однією з мрій дівчини, що хотіла продовжити їхню роботу. А для цього потрібен був власний простір, на котрий вона й намагалась заробити.

– Скажи, що зараз спуститься, – кивнула вона старшокурснику.

– Тільки не так, що через годину мені знов доведеться сюди бігти, – невдоволено пирхнув той.

– Бігати – корисно, – нахабно посміхнулась йому Естері й зачинила двері, про щось замислившись. – Слухай, – закусивши губу, втупилась вона в подружку, – бігати дійсно корисно – і зараз я збігаю.

– Куди? – відірвалась від люстерка Міелла, що після звістки почала нервово розглядати в ньому своє запухле від сліз лице. – Ні! Не здумай! – здогадалась вона про намір подружки.

– Чому? – рушила вже до дверей Естері. – Це чудова ідея. До того ж ці заручини точно можна буде розірвати. А так тобі й з батьками особливо сваритись не доведеться, й від заміжжя небажаного відіб’єшся.

– Він – син ректора! – зірвався на писк голос Міелли.

– А ти – Міелла ре Марн! Теж не останнє сімейство в Таруеллі. Це, по-перше, – войовниче склала на грудях руки Естері. – А, по-друге, син ректора так само складається з голови, рук, ніг, як і всі. Тому, не бачу якоїсь особливості в його належності до означеного сімейства – ті ж люди, тільки з іншим прізвищем.

– Його батьки будуть проти! – скочила з ліжка Міелла й кинулась до подружки з наміром не випустити з кімнати.

– Це він вже хай розбирається, – пирхнула Естері. – І це, між іншим, невідомо.

– Він може бути проти! – спробувала відтіснити її від дверей Міелла.

– А от про це я зараз дізнаюсь, – крутнулась дівчина, щоб вийти, але була одразу ж перехоплена за руку.

– Ти збожеволіла?! – злякано вирячилась на неї подружка. – Якщо він відмовиться – я ж крізь землю від сорому провалюсь…

– Знаєш, Міелло, – ледве відірвала від себе її пальці Естері. – А чому ти маєш провалюватись від сорому? Це він постійно крутиться довкола тебе й кличе вже не вперше на побачення. Тож, хай доведе, що чогось вартий, а не буде боягузливо ховатись.

– Він не зобов’язаний, – буркнула Міелла.

– Не зобов’язаний, – погодилась Естері. – Але допомогти може. До того ж його ніхто не змушує одружуватись. Тобі лиш треба дотягти до свого магічного повноліття й тоді вже ніякі батьки не зможуть тобі вказувати, що робити зі своїм життям, – рішуче повернувшись, вона вискочила за двері.

Збігши сходами, Естері вдоволено відмітила, як радісне очікування на обличчі Ліелла змінилось розчаруванням при її появі – це вселяло надію, що хлопцю дійсно не байдужа Міелла.   

– Привіт, – все ж натягнув він усмішку. – А-а…, – заглядав він за її плече, – Міелла?

– А Міелла з’явиться, чи не з’явиться, залежно від того, що ти мені зараз скажеш, – схопивши за руку, потягла його на вулицю Естері.

Вона так рвучко смикнула хлопця, що той ледь не зашпортався за власні ноги й лиш дивом не розтягнувся посеред фоє. Надворі, дівчина продовжила тягнути його до однієї з затишних альтанок, що вдосталь наставили довкола гуртожитку, аби в теплу пору студенти могли займатись на свіжому повітрі та ще й в оточенні майже постійно квітуючих, завдяки магії, кущам азаліїї, тонкий аромат яких приємно лоскотав ніздрі, розлітаючись з легким вітерцем.  

Впевнившись, що поблизу нікого нема, Естері заштовхала хлопця всередину й сіла навпроти нього на різну лаву:

– На що б ти пішов, якби дізнався, що в Міелли великі неприємності? – просто в лоба атакувала його питанням.

– На що завгодно! – навіть не замислюючись випалив Ліелл. – Що сталось?

– Наскільки велике твоє «що завгодно»? – продовжувала свій допит дівчина.

– Естері! – рикнув хлопець. – Я вже відповів! «Що завгодно» те й означає – все! що завгодно! – відкарбував він.

– О! – багатозначно війнула вона бровами. – Відповідь чоловіка.

– Естері! – вже зірвався на крик Ліелл.

– Та заспокойся ти! – огризнулась у відповідь. – Міеллу терміново викликають додому батьки, щоб заручити з кимось, кого вона навіть не знає.

Те, як зблід хлопець її порадувало вчергове: цей план цілком міг спрацювати, якщо тільки батьки Ліелла не постануть проти. Але й на цей випадок в неї був підплан: фальшивий документ про заручини. Це тільки магічні не можна було підробити, але до них вдавались вкрай рідко. Зрештою, якщо й зірветься все, то грошей на життя у гуртожитку їм цілком вистачить.

– Мені треба з нею поговорити, – здавленим голосом промовив Ліелл.

– Ну, то біжи, – кивнула вона йому за спину, де, крізь ще не затягнуту повністю червоним плющем решітку альтанки, було видно, як нервово роззирається біля ґанку гуртожитку Міелла. – Бігати – корисно, – хмикнула вже вслід хлопцю, котрий вихором злетів з лави. – А я побігла робити інші корисні речі, – рушила вона слідом.

Завтра в неї вирішальний день: передостанній крок, що мав наблизити її до омріяного будиночка! Ну, або ж забезпечити безбідне існування двом студенткам-нещасливицям. Як пощастить.

– Я бачу ви з максимальною користю використовуєте наданий вам вільний час, – різкий голос, що пролунав збоку, змусив Естері здригнутись, усвідомлюючи, що в її випадку оте «пощастить» останнім часом стає все примарнішим.

Викладеною доріжкою – зі сторони бокового входу до студентського містечка – до неї наближався фер Артор. Й, судячи з його вигляду, був досить таки сердитим. З чого б це? Сам же відпустив! А вже як вона розпорядиться звільненим часом – її справа!