Глава 4. Хто підозрюваний?

Алезар фер Деймар спокійно попивав свій улюблений ранковий чай з малезії терпкої, котра добре бадьорила й навіть настрій покращувала. Та варто було ледь не з гуркотом розчинитись дверям до кімнати спостереження в гуртожитку, де він вирішив все ж підстрахувати перше чергування свого племінника, як настрій миттю насторожився, не встигши покращитись:

– Даларне, хлопчику, тільки не кажи, що дорахи вже й до столиці почали навідуватись. Таке враження, що ти тільки-но їхній загін в коридорі бачив.

Обличчя фер Артора дійсно вигравало спектром просто таки блискавичних емоцій – грому лиш не вистачало для створення повноцінного ефекту природної стихії:

– Краще б дорахи! – рикнув той. – З ними я хоча б не церемонився!

– Спіймав порушника? – співчутливо підтиснув губи ректор.

– Ні! – злісно ошкірився чоловік. – Я ж не маю права застосовувати повноцінні методи затримання до цих ніжних створінь, котрим абсолютно начхати на дисципліну.

Фер Деймар поморщився:

– Студенти, – зітхнув він. – Юні. В головах вітер. Чи ти сам таким не був?

– Я в бойовій Академії навчався! – осудливо втупився в дядька Даларн.

– Мої співчуття, – трохи жартівливо всміхнувся ректор. – Твій батько, якби міг, то всі Академії перетворив би на кшталт бойових.

– А от зараз я з ним погодився б! – впав у крісло вогневик й скривився, зачепившись спиною за спинку крісла. – Тобі нагадати про два випадки на кафедрі стихії вогню?

Похмурившись, фер Деймар підвівся й відійшов до вікна:

– Розслідування не виявило слідів злочину. А воно, повір, проводилось ретельно. Навіть, якби мого авторитету було замало, щоб на цьому наполягти, то, гадаю, ти не маєш сумнівів щодо авторитету свого батька?

– Останнім часом між ним й матір’ю був відвертий холод, – голос фер Артора лунав глухо й пригнічено.

– Ну, ти ж не думаєш, що він до цього причетний?! – різко розвернувся ректор.

– Що?! – витріщився на нього племінник. – Ні! Навіть не думав такого! Просто, – його погляд стьмянів, – згадав. Я півроку не бачився з нею. Через ту кляту службу все ніколи було! – його кулак врізався у підлокітник.

Наблизившись до нього, дядько потягнувся рукою, наче хотів погладити по голові, та, замість цього, злегка поплескав по плечу:

– Твоя мати світилась від щастя, що нарешті домоглась дозволу на викладання. Вона стала першою жінкою-викладачем! І студенти її обожнювали. Проте, ніхто й здогадатись не міг, що талановита, але скромна за виглядом Амаран Суара і яскрава герцогиня Альмарія фер Артор – одна й та особа. Герцог фер Артор ніяк не міг допустити подібного! Вона вміло маскувалась навіть без магії. Твій батько довго тоді виговорював мені, що все наше сімейство помішане на науці, а я тільки те й роблю, що потураю своїй молодшій сестричці. Дякувати, хоч під чужим ім’ям дозволив їй викладати. Тому, й запхнув тебе до бойовиків, щоб, не приведи темрява, ще й син на науці не схибився! Як же! Династія військових!

Даларна боляче ранили спогади про матір й він поспішив повернути тему в попереднє річище:

– Давай про це поговоримо іншим разом. Зараз мене непокоїть порушник. П’ята ранку! А, якщо це був не студент?

– Гадаю, це був один невловимий розумник, котрий вже третій рік поспіль збиває ціни побутовим артефакторам Арделлу, – хитро всміхнувся дядько. – Сліди явно ведуть до нашої Академії, але зловити цього генія так і не вдалось.

– І ти так спокійно про це говориш?! – похлинувся обуренням племінник.

– Ну, нічого страшного, як мені відомо, він не робить. Але ж талановитий до темряви! – очі ректора аж засяяли справжньою гордістю. – Мені є чим пишатись: в стінах моєї Академії зростили такого спеціаліста! Гадаю, він вже за рік заявить про себе, тільки-но ліцензію отримає. Скоріш за все, це якийсь старшокурсник.

– А ти не думав, що цей геній так вправно вислизає, бо має явно злодійницькі навички? – сердито блимнув на нього вогневик.

– Як мені відомо, кримінальний синдикат на нього теж полює, але безрезультатно, – потягнувся за своїм вже застиглим чаєм фер Деймар й невдоволено скривився, сьорбнувши його.

– Та хоча б заради того, аби врятувати його від такого товариства, ти вже мав би на вуха поставити всіх службовців охорони порядку! – гримнув Даларн.

– Й навіки прив’язати його до державної служби? – скептично вигнув брову дядько. – Це вже без мене. Хай дитина сама вирішує свою долю. Поки що ж, нічого страшного не сталось. Наскільки можемо – ми контролюємо.

– Гаразд, – підвівся з крісла племінник. – Я сам його знайду. На ньому моя пошукова мітка, й позбутись її найближчі три дні йому не вдасться.

– Галасу тільки зайвого не здіймай, будь ласка, – скрушно хитнувши головою, відставив чашку ректор.

– Скручу по-тихому, – зловісно всміхнувся вогневик. – Ще нікому не вдавалось пошити мене в дурні! – він рушив до дверей.

– Як твоя рана, хлопчику? – вслід йому зітхнув фер Деймар.

– Нормально, – не обертаючись, буркнув Даларн. – Бігати здатен, – додав і вийшов.

***
Даларн особисто стояв біля прикрашеної арки, через яку мали заходити студенти до святкового майданчика. Проте, довелось пообіцяти дядькові, що хапати порушника на святкуванні він не стане – лише визначить його. Але по завершенні той відповість за все! Хіба тільки охоронцям порядку поки не здаватиме. Та й те, за умови, що цей розумник припинить свою підпільну діяльність, котра ні до чого доброго його не доведе.

Повз нього, кидаючи зацікавлені й дещо здивовані погляди, пройшли вже з десяток студентів перш, ніж він відчув свою мітку. Це був високий плечистий хлопець, що явно вже завершував навчання, але він був значно вище того, в кого кидав мітку Даларн. А це могло означати, що цей розумник ще й з ілюзіями вищого порядку бавитись вміє. Тож, не дивно, що його й досі ніхто не відловив.

Та не встиг фер Артор подумки потерти руки від задоволення й передчуття тріумфу викриття, як знов відчув свою мітку… одразу на двох студентах, один з яких був його… кузеном: Ліелл фер Деймар – син ректора. Потім ще один з міткою і троє… дівчат… Й одну з них він вже знав – Естері Мірейн! Через котру вже від однієї згадки про те, що вона буде йому асистувати все літо – починала нити голова.