3.1

Естері активувала артефакт енергетичного кокона, що миттю вкутав її захисним шаром, й клятому туману не залишилось нічого, як обтекти дівчину з двох боків й полетіти далі. Полегшено видихнувши, вона пустила за ним свого метелика, до котрого під’єднала невеличкий просторовий коридорчик, а в нього вже запустила скорпіончика, який вправно вмів своїм жалом захоплювати різні субстанції: хоч рідкі, хоч ось такі – магічно-конденсовані.

Впорскувати він теж вмів. Колись вони з Міеллою помстились грубіянам-старшокурсникам, підливши до їхніх компотів одну неприємну річ. Ох, і неслись ті посеред лекції, як розповідали потім очевидці, щоб до туалету встигнути! Казали, що не добігли… Зате язики свої повкорочували. В усякому разі більше ні її, ні Міеллу не зачіпали.

Краплини мандрівного туману щасливо перекочували до підготовленого флакона, й Естері вдоволено прицмокнула язиком: цього їй надовго вистачить! Ємність впала у просторову кишеню, де був цілий склад подібних штук на всі можливі випадки, й тепер можна було спокійно рушати до галявини з химерною красою. А помилуватись там також було чим.

На момент, коли кущ квіток-химер тільки починав квітувати, квітки нічим не відрізнялись від звичайних: п’ять пелюсток синьо-фіолетового чи синьо-бузкового кольору. Гарні, але нічого незвичного. Та за тиждень, вони починали приймати форму велетенських метеликів й здавалось, що зараз злетять, особливо, коли тріпотіли на вітру. От саме з таких й треба було збирати росу – вона не тільки візуальні ілюзії утворювала, а й голос змінювала.

Дійшовши галявини, Естері побачила три цілком підходящі кущі зі сформованими «метеликами», але повністю дозрілою виявилась лиш одна квітка, й роси з неї вистачило б десь на тиждень, за умови, що не доведеться багато розмовляти. Ну, довгі бесіди зі своїм винаймачем Естері розводити не збиралась: суто у справі! Тоді, цю кількість можна було б й на місяць розтягнути. Залишився кристал.

Сутінковий ліс примикав просто до скелі, де й знаходилась печера. Не дуже приємною дрібницею був факт, що там підходив охоронний кордон, котрий утримував хижаків у хащах і, якщо ніхто його не пошкодив, то боятись було нічого. Але деякі розумники примудрялись туди влізти, зруйнувавши захисний контур й не відновивши його по одній простій причині: на хижака нарвались, котрий виявився абсолютно не вихованим й чемно чекати поки контур відновлять навідріз відмовився!

Кілька разів туди й Естері потикалась: зміє-кропива, гадючий камінь й камінь з Чорного джерела на дорозі не валяються! Звісно, за них непогано платили алхіміки й артефактори, але те, що виготовляла вона – коштувало ще дорожче. Та зараз їй було важливо, аби ніхто не завадив до печери дістатись, бо відбитись від пари-трійки хижаків – вона відіб’ється, тільки про печеру доведеться забути. Якщо її туди загонять й всядуться купою стерегти, поки вийде – ніяких артефактів не вистачить, щоб відігнати. А спалити вогнем ліс не хотілося б.

До скелі дівчина вийшла, коли сонце вже почало несміливо витикати свої промені з-за гірських вершин, й треба було прискорюватись, поки народ спить під ранок найміцнішим сном. Дякувати, хоч хтось добрий колись вирубав у породі сходинки до самої печери.

Естері збігла догори й, одягнувши спеціальні рукавички, увійшла до печери. Щось темне, велетенське й пискляве ринуло просто на неї й вона ледве встигла присісти, щоб не зіткнутись з цілою зграєю гірських кажанів, котрих сама ж і сполохала.

– Та щоб вас! – підвівшись, струсила вона коліна, котрими довелось бухнутись у пил. – Де тільки взялись? Не було ж раніше.

Завернувши за найближчий ріг, Естері пробіглась довгим коридором й вбігла до самої печери. Цього разу кристалів наросло небагато й здебільшого – паралізуючі. Ну, так завжди: те, що потрібно – дзуськи! Зате непотребу всілякого, хоч ложкою їж. Проте, такі кристали теж знадобляться, й дівчина обережно, хоч і в рукавичках, відламала пару штук, ховаючи їх у спеціальний мішечок.

А от кристал мінливого Місяця – найближчий, до якого можна було дотягнутись – був… зайнятий. На ньому, нахабно шкірячись гостренькими зубками, сидів величенький кажан.

– Та це вже відверте знущання! Я й так стільки часу витратила, щоб ще якась миша летюча мені на заваді стала?! А, ну, киш звідси! – махнула вона на неї рукою, але та тільки запищала у відповідь пронизливо й навіть не здвинулась.

– Ні, ну, це… А-а-а! – рикнувши, стиснула кулаки Естері. – Нащо тобі той кристал?! Не їстимеш же ти його?!  

Кажан знов щось пискнув й, таке враження, що ображено. Дівчина спантеличено втупилась в нього, а потім полізла до кишені й витягла звідти останню цукерку з тих, що брала з собою, аби не зголодніти. Розгорнувши її, простягнула нахабі:

– На! Міняю на кристал.

Підозріливо обнюхавши запропоновані ласощі, кажан все ж вхопив зубами цукерку й шугонув з нею десь попід стелю печери.

– Здирник! – пирхнула йому вслід Естері й, вхопивши кристал, рвонула на вихід.

На жаль, наприкінці весни сонце здіймалось стрімко, тому, назад Естері летіла, як вжалена, роздумуючи над тим, що варто замислитись над створенням великих просторових коридорів, аби швидше діставатись до потрібного місця, оскільки портальні артефакти коштували надто дорого, а створювати їх вона ще не навчилась. Захоплена ідеєю, вона мало не забула про сигналізацію й ледь встигла відсмикнути свого жука-рогача від охоронного контуру. За допомогою сколопендри Естері обеззвучила систему захисту, розімкнула її, прослизнула крізь неї, замкнула все як було, й лиш встигла накинути ілюзію відводу очей – про всяк випадок – як в спину врізався до болю знайомий голос, при чому до болю його хазяїна:

– Стояти!

П’ята ранку! Чому б не спати?! Проте, й на цей випадок в неї мались варіанти відступу. Миттю сформувавши в руці тугу водяну кулю, Естері жбурнула її, не озираючись – та мала властивість орієнтуватись на тепло людського тіла, тому завжди влучала в ціль. От тільки не стікала водою, як від неї очікувалось, а вкутувала жертву у водяний кокон, котрий треба було ще постаратись зідрати з себе. А кількох хвилин вистачало, аби втекти.