Розділ 22

Всеволод

З братом зустрітися виходить лише в офісі. Погрожував учора ввечері заїхати, але не встиг. Чому я був навіть радий. Олександра лякається Роберта. Та моя ручна капібара через нього стає дикою. Начебто що звір розуміє, а все-таки біситься, що брат постійно її вимагає кудись віддати.

- Ти впевнений, що все пройшло добре? - Роб знову зачіпає тему презентації заводу Бетоніна.

Взагалі залетів до мене в кабінет, виглядає смиканим. На годинник часто дивиться.

- А чому ні? З ким треба, поспілкувався. Навіть з міністром руки потиснули. Бетонін особисто запросив мене показати своїх роботів на заводі.

- Ну ти ж завалив його питаннями!

- Звідки знаєш? - піднімаю брови.

- Сево - ти мій брат. Я знаю тебе, як себе.

- Комусь адже треба показувати зацікавленість.

- З цим гаразд, Бетонін не скаржився, - відмахується Роб. - До мене звернулася твоя однокурсниця. Пам'ятаєш таку, Світлана? Вона в універі вішалася на тебе, а ти говорив, що їй просто потрібна допомога з дипломною роботою. Пам'ятаю, як я тоді реготав.

Так, Свєтка і раніше до мене чіплялася. Помітив не відразу, коли цілуватись полізла.

Спритно ж її Олександра прогнала на вечорі.

- Робе, давай до справи?

- Світлана вимагала показати тебе психіатру. Скаржилася, що у бездоганного Севи поїхав дах. І маячню ще несла про коханок, лижі, бегемотів. Ні хріна не зрозумів, сказав, що ти вже на лікуванні та скинув її виклик.

- Чудово, брате. Сама причепилася, сама ж образилась.

- Ну ти обережніше з нею. Як би репутацію нам не зіпсувала. Он яка психопатка.

- Світлана не стане, хоча... жінки загадкові створіння.

Задумливо переводжу погляд на двері, за якими у приймальні ховається маленька причина мого головного болю. Вже не у прямому сенсі, але думаю все частіше про неї.

- До речі, з приводу загадкових. Твоя жертва здала нам когось ще?

- У неї є ім'я - Олександра, - суворо виправляю брата.

- Ой, починається. Забув, що ти її оберігаєш і гарчиш. То що вона? Дядька спіймали на вечорі?

Коротко, без поглиблення в зайві подробиці, передаю нашу розмову з Олександром Богатенко. Неприємний дядько. Чим тільки не погрожував. Досі ще в дев'яності грає.

- Ясно, - киває брат. - Нам треба перехопити у нього тендер на готелі в туристичній зоні. Чув, інвестиції там золоті. Нехай нас твоя... - встає і клоунаду влаштовує, називаючи співаючим басом: - О-о-олександра з керівником проекту зведе.

- Робе, ти багато хочеш!

- А ти мало?

- У нас і так повно проектів, перевіряти не встигаю.

- То наймай людей, що я забороняю. Але ти сам рік тому стверджував на зборах, що довгострокові проекти корпорації особливо вигідні. Тож я весь рік зад рвав, щоб збирати їх побільше!

- Дід все одно назве нас невдахами.

- Ну його, старого буркотуна. У клініку поїхати відмовляється, - важко зітхає Роб.

Тема з дідом ще вічно висить у нас.

То він грубо лікарів посилає, то дзвонить серед ночі, щоб терміново їхали до нього попрощатися. В останній раз Роб мчав до нього від коханки без сорочки, а я після душу в банному халаті. З ним можна здурити.

Нашого діда виходить приборкати тільки доньці, нашій мамі. Але вона живе в іншій країні, нарешті побудувала далеко від нестерпно-суворого родича особисте життя.

Нашого батька ми не пам'ятаємо. Дід його вигнав і позбавив усіх прав, незадовго до мого народження. Розкрилася правда про зраду. І наш біологічний батько дивом втік від діда, вірніше, від його прицілу рушниці. Більше не з'являвся, а ми не шукали. Дід замінив нам його.

- З'їжджу до діда днями, - вирішую я. - А ти поки посиль контроль за викидами в мережах на наше ім'я. Дядько Богатенко захоче шкодити. І Свєтка ще розлютилася.

- Так, треба, - піднімається, погоджуючись. - Та й посидіти якось поза офісом ввечері треба. Мені ж не доведеться відпрошувати брата у нової помічниці і капібари? Раптом вони не дозволять?

Роб ірже. Жбурляю в нього дерев'яною підставкою з набору канцелярії.

- Іди вже! Незабаром сам відпрошуватися почнеш! - бажаю братові вслід.

Але той тільки сміється, особливо після мого невдалого шлюбу.

Тепер Роба туди тим паче не заженеш. Змінює коханок і все. І той наш кумедний договір з Олексою, мій старший брат перевиконає з легкістю.

Виходжу в приймальню. Нікого. На порожнє крісло за столом нової помічниці глянув у першу чергу.

Гей, я не зрозумів? Де всі?

Час показує, що всі на перерві.

Трохи випав з реальності, поки з архітекторами шукали неточності. Зараз згадую і каву від Олександри, і питання Аліси - чи можна йти на обід? Дозволив і відпустив, не відволікаючись від справ.

Іду на перший поверх. Треба переговорити з начальником безпеки. До себе не викликаю, і так засидівся, хочу трохи пройтися.

Та разом з тим перевірити, куди на перервах зникає моя нова помічниця…

Зустрів дівчат з моєї приймальні, вони з подругами поспішали кудись. Посміхалися, хіхікали, бажали смачного.

Олекси з ними не було. Напевно, не подружилися. Хоч вона і не скаржилася.

Але спробуй ще достукатися до блакитноокого янголятка. Вона ж така вразлива, тендітна, мила. У ній стільки намішано, що не вкладається в моїй усталеній логіці.

З одного боку - скромність і бажання всім догодити. З іншого - спритний розум, відчайдушна хоробрість і чимало хитрості на всілякі вигадки.

Взяти її лабіринти. Це ж повний жах! Раніше сьомої спроби жоден не піддався. На курсі у мене був найвищий IQ. Якого біса відбувається??? Хочу ще розгадувати лабіринти Олекси!

Та й її саму...

Вона знущається, дражнить і, дідько забирай, манить. Сама того не розуміючи.

Це що таке!

Пригальмовую біля повороту до кабінету начальника безпеки. Біля входу в офісне кафе помічаю Олексу, тендітного і вразливого янголятка.

У тісній компанії аж з п'яти чоловіків корпорації!

Вона у спідниці по коліно з відкритими стрункими ніжками в туфельках. Небесного кольору блузка пасує її чарівним очам. Мене не помічає. Смикає головою, розмахуючи золотистим високим хвостом.