Розділ 21

Потім ще лаяла себе. Навіщо я махала начальнику? Гаразд би, легенько у відповідь. Відчуваю, вийшло не так, а грайливо з дурною посмішкою…

Геть здуріла, Санько!

Несподівано лунає стукіт у двері, виділеної для мене спальні.

Я в халаті, з рушником на голові. Ледве відмила волосся після засобів для фіксації зачіски.

Тіна стукати не вміє. Вона тільки кігтиками скребеться і завиваючі звуки видає.

- Олексо, це я! Ти ж ще не спиш?

Тепер уже певно ні з ким не переплутаєш. Вимогливий голос Всеволода викликає.

Незручно боса в халаті зустрічати, зав'язаному поясом на голе тіло. Швидко абияк натягую трусики. Стукіт повторюється. Все, я біжу до дверей. Після вишуканої сукні, вилізу в махровому халаті, то ще видовище буде для боса.

Відчиняю і... ахаю.

- Ви серйозно? Для мене?

- Вдома не зустрів іншої Олександри, - широко посміхається бос. - Швидкої доставки не вийшло. Та ще поки привезли. Сто разів подзвонили уточнити за наявністю смаків. Брав різне, про всяк випадок.

Всеволод тримає три відерця морозива. Одне на інше поставив, і вийшла різнобарвна піраміда.

З глузду зійти!

- Ванільне, шоколадне, малинове, - переглядаю вголос за етикетками. - І як можна вибрати? Всеволоде Яновичу, ви замовили мої улюблені смаки. Дякую вам, але я…

- Що ти?

Напевно, не варто вже казати, що жартувала. Ляпнула про морозиво, з тим же успіхом могла заїкнутися про полуничний чізкейк, масажі, зірку з моїм ім'ям прямо у вікно.

Невже Стражинському так хотілося потішити? І як я забула, що він нічого не питає просто так.

- Я... збиралася спати. Але тепер хочу ласощі спробувати, - збентежено топчуся босими ногами.

- Все для тебе, Олександро. Ложки теж приніс, - простягає багатство бос, а я мало не впустила, відерця важкі.

- Тут багато. Може, допоможете?

Упс... Я ж в халаті!

Не можна проти ночі чоловіка запрошувати. Навіть такого, хто бачив мої аналізи і знімки рентгена.

- Якщо лише трохи, я не ласий на солодке, - як же швидко погоджується, раз і заполонив мою спальню собою. - Потім віднесу в морозилку залишки, - ще одну причину придумує бос.

У нього є розумні причини на все. Не дарма ж експерт з багатьох наук.

Всеволод посуває столик до ліжка. Туди ставить прохолодні десерти, відкриває кришки. Ванільне простягає мені. Собі бере поки шоколадне, але ми домовились мінятися.

От кому в офісі розповісти, не повірять адже. А якщо повірять, то мені точно гаплик.

- Роберт вже дзвонив, - спробувавши першу ложку, згадує бос.

- Як вже? Йому доповіли, як ми поводилися непристойно?

Зависаю з повною ложкою біля рота.

- Олексо, ну ми непогано там відзначились. Брату сказав, що запам'яталися.

- Ну ще б пак!

Ох, Роберт би очманів.

- До мордобою з твоїм дядьком і нареченим не дійшло. Посуд не били. П'яними не валялися. У скандальні рубрики не потрапимо.

- Так... - опускаю очі, підбираючи під себе ноги на ліжку. - Поцілунок ще був... - вдається нагадати тихим голоском.

- А, ти про це.

Сказав і мовчить. На мої губи пильно втупився. Терміново злизую блиск від морозива. Всеволод ложку на коліна впускає та чортихається.

- Хоча б скажіть, навіщо це зробили?

Поки тема така зайшла, треба з'ясувати. Я ж вигадати можу найшаленіші версії. Але тоді виправдати моє божевілля буде складно подвійно.

- Ну-у... - задумливо тягне бос. - Твої родичі різко кинулись. Залишалася хвилина їх пригальмувати. І до того ж показати - ти належиш тепер мені, Олександро. У сенсі, прив'язана не тільки роботою. Непогана ідея, тоді так припустив.

- Ох вже ваші ідеї, Всеволоде Яновичу, - зітхаю, і тягнуся за новою порцією морозива. Тільки беру тепер у нього шоколадне.

- Ти ж не образилася?

- Ні-ні, я відразу зрозуміла, що для справи, - прикидаюся вірною помічницею, неважливо в чому.

Ніби мені байдуже, з ким цілуватися. З босом, з Русланом з офісу або з водієм. Справа є справа. Ну як відмовити.

Глибоко в душі скребеться похмурою тінню образа. Звичайно, вигляду не покажу. Моє місце в житті Всеволода невелике і тимчасове.

Наш поцілунок, торкання рук і розбурхання метеликів під час танцю... я буду ще довго згадувати.

- Магічні карти покажеш?

Фух, на щастя бос переводить тему. З радістю підхоплюю. Більше наше дивне зближення не можна обговорювати. Занадто воно зачіпає. Хоча мені потрібно думати зовсім про інше.

Показую карти світу. Магічними не захоплююся. Всеволод, звісно, чіпляється. Те озеро не там, оті гори короткі, а пустеля в два рази більше. Все-то він знає. У всьому розбирається. Розумний зануда.

- Гаразд, а лабіринти мої зможете пройти?

Підсовую йому один з підвищеної складності. Тут багато гілок, і всі вони ведуть до будиночка капібари. Тільки в кінцевому шляху залишиться одна. Я веселилася, коли закручувала ходи, і не думала комусь показувати.

- Що ж, якщо сюди, тоді... Ні, вона ж коротша. Але та що довше обривається в зубчастому тупику. Олексо, ти у тверезому стані складала?

- Під час прийому ліків, - сміюся над розгубленістю боса.

- Спробую ще, - наполегливого чоловіка не збити.

Ми вже перейшли на малинове морозиво. За вікном глуха ніч. Всеволод Янович то сміється, то називає божевільним автора лабіринту. Тобто, мене.

- Дідько, дістався з восьмої спроби!

- Мої вітання, босе! Я не сумнівалась у вас!

- Але я завжди з першої спроби відповідь знаходжу в будь-якому змаганні на логіку.

- Ой, ви ж самі сказали, автор лабіринтів божевільний. Іноді без логіки простіше живеться. Спробуйте!

Всеволод Янович знову затримує темніючий погляд на моїх губах, спускається нижче до зав'язок халата. Мружиться, тре скроні.

Заради загальної безпеки (для справи!), зістрибую з ліжка та збираю відерця з ложками.

- Хочете дам вам ще лабіринти з собою? До початку роботи в офісі, багато різних склала. Страшенно заплутаних і божевільних. Вам ні за що не сподобаються.