Розділ 20

Втечу однокурсниці Всеволод все-таки не залишає без коментарів.

- І вигадала ж!

- Ви теж, що я все злила. Такого не було!

- Пора надолужити, - в його очах з'являється шалений блиск.

- Що? Підставити хочете?

- Дай руку, Олексо, - простягає свою.

Вкладаю пальчики в його розкриту долоню на якомусь несвідомому автоматі. Не тому що така слухняна, а вся справа у Стражинському… У цьому неймовірному чоловіку.

Он як я Макса, відганяла і нічого б йому не дала. Крім дзвінкого ляпаса. Але й на це рука моя не піднялася. Театральні сцени більше пасують Ванессі.

- Ми потанцюємо, треба трошки порухатись, - цікаво пояснює бос, навіщо йому до помічниці торкатися.

- Мої родичі будуть дивитись…

У той бік до них не повертаюся. Вистачає відчуття метання стріл від їхніх засуджуючих поглядів. Реакцію Макса то взагалі не враховую. Краще б йому не показувати ревнощі. Інакше сестра разом з дядьком за яйця добряче притиснуть.

- Плювати на них, Олексо. Я давно не танцював, а ти?

- Вже не пам'ятаю... Напевно, теж давненько.

Пригадалось, як на дні народження Ванесси ми танцювали з Максимом. Він обсипав мене приємними слівцями. У цьому він майстер, нахабний брехун!

Потім сестра посварилася з черговим хлопцем. Сиділа сумна, я її заспокоювала. Тому й попросила Макса з нею потанцювати. Вона перебрала зайвого, прилипала до нього. Він не відштовхував, все-таки донька головного боса. От би мені ще тоді задуматися.

Та Макс же того вечора мені освідчився!

Навіщо погодилася, ще більше питань. Зараз вже, здається, бачила в ньому новий шлях у безпросвітному колесі життя дивакуватої сімейки. Хотілося створити свою, з дітьми, собаками, кішками. Нехай скромно жити, але теплом і турботою замінити зобов'язання прислужувати дядькові. Щастя шукала, ну що ж ще.

Макс і чути не хотів нічого. Все планував, як йому в офісі з кар'єрою пробитися.

Ну-ну, шансів адже додалося. Чого до мене досі чіпляється?

Повільно видихаю, щоб бос не відчув моє тремтіння від хвилювання. Його руки на моїй талії. Тримають впевнено, трохи ближче посувають до себе. Втягую глибше носом чоловічий аромат, який став таким звичним і знайомим. Обережно тримаюся за його широкі плечі. Всеволод опускає голову нижче, зачіпає мою маківку. Якщо випадково, то чому так повільно там носом веде…

Хто спостерігає за нами? Де вони всі? У вухах лише струнна музика, а в животі танцюють і кружляють метелики. Навіть сукня, за яку тримається Всеволод, надто відчувається тісною.

Ми хоч ще потрапляємо в потрібний ритм?..

- Знаєш, Олексо, ти надзвичайна дівчина, - хрипко вимовляє на вушко начальник.

І його слова набагато гостріше в мені відгукуються. Чим остогидле з репертуару Макса - принцеса, богиня та інша нісенітниця, на яку повелася раніше дурна.

- Дякую, Всеволоде Яновичу, - насмілююся підняти очі на нього. - З вами в це навіть повірила. Напевно, не дарма вашу вишню намагалася вкрасти.

- У мене її навіть немає, уявляєш?

- Тоді хтось із нас багато бреше, - хитаю головою з хитрим примруженням.

- Ну певно не я, господар бегемота і гарему. Справ повно за ними всіма доглядати. Сама розумієш, - регоче.

З боку начебто виглядаємо пристойними людьми. Але стільки встигли наворотити, що й у голові не вкладається.

Авжеж, я вишню йому не забуду. Машиною збив і придумав, що винне все дерево і дрібна злодійка Олександра.

Ми разом сміємося, так легко і просто над собою. Коли бос веселий, у нього з'являються грайливі промінчики біля очей. Риси обличчя пом'якшуються, витісняючи суворі складки зосередженості.

У такі миті він здається набагато молодшим. І навіть прірва в наших статусах трошки скорочується.

- Всеволоде Яновичу, хочете я у вас саджанець вишні у дворі посаджу?

- Та хоч десять саджанців, - завзято підморгує, продовжуючи зі мною вже другий танець. - Мені казали, краще восени або навесні. Тільки відгородити ще доведеться від Тіни. Ти ж бачила, як вона швидко вириває рослини і сточує будь-які стовбури.

- Дівчинка теж свої порядки наводить, - я посміхаюся, але вже з часткою смутку.

Восени мене з ними не буде. Навесні то тим паче.

Десь буду, знаю, тепер я не пропаду. Новими колективами мене вже не залякати. Без допомоги дядька життя триває. Зовсім не гірше, як мама намагається переконати в зворотному.

Але це все буде не з ними…

Після танців, від яких паморочилося в голові. І певно причина не в музиці! Всеволод Янович ще недовго спілкується з Бетоніним. Той самий міністр, якого називала Світлана, сам підійшов потиснути моєму босові руку. Стражинські зуміли домогтися авторитету у високих колах, що б мій дядько не наговорював.

Залишаємо урочистий захід швидко, стрімко. Мої родичі навіть не встигли помітити. Адже ми пройшли через інший таємний вихід. Там вже чекала машина. Секунда туди-сюди і ось вже мчимо в бік приватного котеджного містечка.

Поглядаю в дорозі на Всеволода. Його слід було б боятися. Нічим не видавав себе, сміявся, танцював, до цього завзято давав гідну відсіч моїм родичам. А сам розрахував усе до дрібниць - нашу появу на вечорі та зникнення. При цьому, не відхилився ні на хвилинку від плану.

Якби він був моїм дядьком, яка ймовірність спіймати та повернути на місце негідницю?

Ставлю на те, що висока!

Хоча й у дядька є теж порадники, свої люди скрізь. Просто так він точно не здасться. Зачепили його честь, а я заплямувала сім'ю.

Удома зустрічає тиша. Тіна або спить, або під водою плаває. Тільки в таких випадках не несеться на наші голоси.

- Мені можна заглянути до капібари і потім піднятися до себе?

Топчуся біля сходів. На вечорі Бетоніна так жваво базікали і час проводили досить бурхливо. У машині більше мовчали. Всеволод вдарився знову в глибокі роздуми.

- Так, можеш йти, - киває і затримує на мені погляд.

Чи то був зайвим останній келих, чи то відгомони танців з босом ще діють. Але мені здається його погляд... ніби роздягаючим, небезпечним, палким.