Розділ 13

Після наради Всеволод Янович викликає до себе навіть без кави. Він побачив, що я виконала завдання. До того ж, у всіх подробицях з посиланнями на різні джерела та частково з особистих спостережень додала.

Поки бос читав при мені всі відомості на замовників, з якими, до речі, краще не зв'язуватися, про що я розписала по пунктах. Роздивлялась ще його досягнення. Ловила себе на думці, що соромлюся на нього прямо дивитися. Ну я і вдома у нього очі відводжу, а тут, у кабінеті, особливо тисне дистанція.

Солідний чоловік у шкіряному кріслі задумливо хмикає, привертаючи мою увагу. Всеволод вже розстебнув верхні ґудзики на оливкового відтінку сорочці. Піднімає руку і проводить п'ятірнею від чола. Задивляюся на його велику долоню з довгими пальцями. Відчувається сила і мужність. Особливо, коли легко мене піднімав і носив туди-сюди сходами.

Ох, краще не згадувати. От заїло ж у пам'яті. Нібито мрію ще повторити!

- Розумниця, - куточки губ боса піднімаються. - Скажу чесно, одного я давав на перевірку, про другого знав і сам.

- Мене перевіряли? - раніше виривається, ніж встигли запитати.

- Олексо, йдеться про мільйонні угоди. Я розумію, що ти в образі на родичів. Але раптом надумаєш пробачити, раніше, ніж мені повідомиш? - і допитливо сірими очима втупився, до того пронизливо, що я навіть стискаюся внутрішньо.

- Обіцяю, що ви дізнаєтеся раніше. І працюю я з вами, а не з ними.

- Так-так, і тому саме я бачу, як залишав помічницю із зовнішніх зв'язків з одним настроєм, а отримав годину потому в іншому. Зголодніла так?

- Ні, - махаю головою, - не через це. З мамою розмовляла, вони до весілля готуються, мене кличуть, - гірко зітхаю.

- Хочеш піти? - примружується.

- Жартуєте, Всеволоде Яновичу? - ображено пирхаю.

- Ти не смієшся, отже, я не жартую. Якщо серйозно, пройде час, і ти будеш не розлючено пирхати, а видихати з полегшенням. Повір, іноді навіть зрада трапляється на краще.

- Але я геть розбита після такої зради!

- А може, перед тим, як зібратися й злетіти, іноді розбиваються. На своєму досвіді зазначу, броня байдужості наростає поступово. Зате потім легко стає. Ходиш собі з бронею, нічого не відчуваєш. О, бач, ти вже посміхаєшся, - киває задоволено.

Що казати, Всеволод вміє словами, як до стінки притиснути, так і настрій підняти.

Он який досвідчений броненосець! Мені б таке, нічого зайвого не відчувати.

- Стало легше, дякую. І все ж таки зголодніла, - нові потреби в животі дають про себе знати з бурчанням.

- Колеги покажуть, де офісне кафе. Мені поки не до обіду, чекаю на важливий дзвінок. Тільки занеси каву перед перервою.

- Слухаюся, босе!

Ось тепер мій голос бадьоріше. А не як на початку зайшла з важким каменем.

У кафе зі мною погоджується піти лише Руслан. Дівчата сказали, що їм треба ще в інший відділ заглянути. Ясна річ, стільки нових пліток довго триматися в них не можуть.

Оцінюю кафе за розміром таким же, як в офісі дядька. Але тут більше салатиків і вибору десертів. Компанія оплачує обіди. Тому я спокійно беру собі одне зі стандартних меню. Руслан порадив брати те, що з пюре і біфштексом, готують як вдома.

Займаємо з ним стіл. Тільки-но приступаємо до їжі, хлопець з покашлюванням повідомляє:

- Вони от-от очі об тебе зламають, Олександро.

Озираюся на всі боки. Дійсно, наш столик у центрі уваги. Деякі швидко погляд відвели, а є ті, хто навпаки ще й очища округлили, щоб краще було витріщатись.

- Можуть і на тебе задивлятися, - пропоную розділити наш успіх.

- О ні, я тут кожного дня. Дівчата іноді замовляють в кабінеті для відпочинку співробітників з подружками піцу. Вони пропускають, а я люблю повноцінний обід. Мабуть, зрозуміли, що ти та сама, кого взяли поза конкурсом.

- Вже час боятися? - нервово наколюю огірочок у салаті.

- Краще не звертай уваги. Побухтять, потицяють пальцями та заспокояться.

- До вас можна?

Як раптом неясні кордони бухтіння і тицяння перетинають два хлопця. Невисокі, в окулярах, взяли собі суп і гречку з котлетами. Мітять до нас на вільні стільці.

Питаю очима Руслана, що робити?

- Ви не будете до Олександри чіплятися? - серйозно звертається колега до хлопців.

- Що, і познайомитися з дівчиною навіть не можна? - світленький вже пожирає очищами.

- Ми просто не знайшли в іншому місці вільні стільці, - другий, темненький, хмуриться.

- Гаразд, цим можна. Падайте, - дозволяє Руслан.

Хотілося б зауважити, що в залі є ще вільні столи і стільці. Та невдовзі розумію, що хлопці знають Руслана, вони найчастіше з ним разом сидять. І тут я, несподіванка для всього офісу, влізла знову в чужий вагон.

Готують тут смачно. Більше не дивлюся на всі боки. Наминаю за обидві щоки свої страви, заодно слухаю хлопців. Ті двоє, що до нас підійшли, працюють програмістами. Руслан теж з ними на одній хвилі, і в приймальні Стражинського на ньому програми і швидка функція усувати технічні негаразди.

Обід закінчується. Те відчуття, що я з'їла всю свою їжу, а хлопці - мене. Навіть облизуються.

- Олександро, а ти завтра теж прийдеш? - світленький цікавиться.

- Напевно... - потискаю плечима.

- Приходьте удвох. Буде інший кухар зі смачною рибою, - темненький заманює, підморгуючи.

- Ну якщо риба, то я дуже постараюся!

Прощаємося весело.

Дівчат з нашої приймальні так і не помітила в кафе. Час ще залишається, прошу Руслана трохи показати офіс. Хоча б головні стратегічні місця.

Ходимо по поверхах, колега пояснює, де і що. Стикаємося з різними людьми, вітаємося з усіма. З нами не всі. Ну хоч не б'ють.

- Не дуже привітні, - ділюся висновками за оцінкою перших трьох поверхів.

- Просто ти та сама новенька, - усміхається Руслан. - Нічого, забий. Бачила б ти їх на корпоративі! Такими доброзичливими стають після декількох келишок міцного. Є і нічого такі.

Тільки вимовив, до нас назустріч вирулює красуня Дарина, начальниця фінвідділу.