Розділ 9

Всеволод

День видався непростим, але я встигаю приїхати додому на вечерю. Відразу натикаюся на першому поверсі на Олександру. Вона сидить на канапі в широких спортивних штанах, що приховують її тугу пов'язку. Інша футболка на ній, більш облягаюча з овальним вирізом. Колір стиглої малини їй пасує. Проте в мене засмикались очі в нервовому тику по черзі.

З нею ще поруч мій волохатий звір. Тіна тицяється носом у живіт постраждалій білявці. І та зі дзвінким сміхом гладить капібару. У перший раз її бачу такою, розслабленою і веселою.

- Всеволоде Яновичу, добрий вечір! У нас поки без надзвичайних подій! - як завжди, Іван з поклоном з'являється, ніби з повітря, і відходить на пару кроків.

- Невже обійдемося сьогодні без нових сюрпризів, - усміхаюся, не зводячи очей з тендітної білявочки.

До цього не помічаючи нічого, крім капібари, Олександра підстрибує. А моя найвірніша прихильниця мчить на чотирьох лапах до господаря. Сьогодні поводиться без образ, бадьора і за всіма ознаками сита.

- Добрий вечір, - із затримкою вимовляє дівчина.

- І тобі, - киваю у відповідь. - Чому не залишилась у спальні? Як спустилася взагалі?

- Ось, Марина дала, - показує на палицю від швабри. - Але я і без неї можу, зручні поручні є на сходах, ребра вже не болять. Лежати набридло.

Хм-м…

Спочатку капібару розважай. Тепер ще цю красуню. Он як підозріло встигли зблизитись.

- Тільки приписи лікаря не порушуй, - суворо нагадую.

- Як би посміла, шановний босе!

Є відчуття, що вона знущається. Спіймати тільки складно.

Гаразд, вирішив адже спостерігати. Ідея непогана забрати наближену помічницю ворожого конкурента. Тим паче таку старанну, що Богатенко вже не обходився без неї. Заодно поділиться контактами. Аби на два стільці не шпигувала.

- Вечеряти будеш зі мною або в спальні?

- Ну… - мнеться.

- Тоді зі мною. Не будемо сьогодні Марину ганяти.

Сам не знаю, навіщо це мені. Звичайну вечерю з ноутбуком раптово міняю на компанію з гостею, що звалилась на голову. Так, ну я ж збирався більше її дізнаватися...

Виключно в рамках роботи! Швидко додаю собі.

- Тіна з нами піде? - запитує Олександра, поглядаючи на звіра, що крутиться навколо мене.

- Якщо захоче. Вона любить плавати, в будь-який час відправиться до басейну.

Капібара вибирає поки не плавання. Що теж дивно. Хвостиком за нами встигає. Олександра мало не встала на хвору ногу, а я мало не підхопив її знову на руки.

От ще незрозуміла реакція - вередливе янголятко до себе притискати.

Поки обмежився тільки, підставивши для опори руку. Дівчина легенько взялася, потім сперлася на палицю від швабри.

- Дякую, я скоро бігати зможу.

- Сподіваюсь, не за порадами до дядька?

- Жарти у вас занадто оригінальні, - хмуриться.

У сенсі? Я чудово жартую. Підлеглі в офісі навіть посміхаються.

Марина подає нам в їдальню вечерю. Помічаю, що з'явилося більше салатів. Крім м'яса, є ще запечена риба. Варіанти з гарнірами, хоч я прошу занадто не морочитися. Свіжоспечені булочки і пиріг з грибами і шпинатом. Навіть нарізка з сиром любовно оформлена у вигляді квіточки. Щось підказує, стільки старань не для мене.

Гаразд, я просто дякую Марині. Відпускаю її додому до завтрашнього дня. Вона живе неподалік, у ті дні, коли не ночує тут, водій підвозить.

І так от ми залишаємось удвох. Вірніше, втрьох. Як тут забудеш, коли мене смикають за ногу лапою.

- Тіно, для тебе теж принесли частування, - показую на повну миску вівса, але хто туди дивиться.

- Капібара поки не може відлипнути від вас, - хіхікає Алекса, накладаючи собі в тарілку шматочки риби з салатом.

- Треба ж таке, прийняла мене за татка.

- Можливо, ви добрий.

- Твої жарти теж нічогенькі, оригінальні, - повертаю їй комплімент.

Брат постійно регоче з цього приводу. В офісі вже рознеслося, що я вдома зоопарк відкриваю. Сам у шоці! Але це правда, капібара обожнює мене. Не за гроші чи інші досягнення. Вона щиро чекає, сумує, і без жодних думок отримати користь, тягне свої тонкі лапки завжди обніматися.

Стільки разів збирався Тіну відправити кудись. Потім вона дивиться з надією своїми розумними оченятами, і я... ну, дідько забирай, розчарований у людях сухар, даю слабину та залишаю собі хоч якусь маленьку віддушину.

Якийсь час ми мовчки їмо. Потім я підливаю дівчині ягідний компот. Міцні напої не пропоную. Їй не можна. Мені можна. Але я не п'ю за компанію. Ловлю її погляд, помітно, щось хоче повідомити і наважується.

- Слухаю? - допомагаю зважитись.

- Ви знаєте, мене відправили в розшук?

- Начебто зняли вже заяву. Все-таки їх можна зрозуміти, такий скарб загубився безслідно.

- О ні, я аж ніяк не скарб.

- А хто?

З примруженням розглядаю гарненьку дівчину. Вона з рум'янцем, ніяковіє, і в той же час помітно хоробриться. Гострих слівець не шкодує.

- Ще не вирішила, але вам і потім не скажу, - та швидко набиває рот шматком пирога.

- От як, значить, - хмикаю, приховуючи смішок.

Наші суперечки з Олександрою навіть подобаються.

Зараз би сидів у тиші з ноутбуком. Ніхто б не пирхав, не червонів і не дувся. Можливо, мені просто набридли самотні вечори. З капібарою адже так не посперечатися.

Перед десертом закидаю вудку для перевірки:

- Алексо, у твої завдання входило домовлятися про зустрічі для дядька?

- Майже не пам'ятаю, я ж вдарилася головою, - хитрує, звичайно ж. - А ваш брат вже контракт підписав? Усе добре вдалося?

Білявка недурна. Намагається прикинутися наївним янголятком. Тільки я її бачу наскрізь... або хочу заглянути і вже приймаю бажане за дійсне. Не став би дядько Сашко навчати всьому недалеку родичку. Навіть свою доньку відгородив від тонкощів сімейного бізнесу.

- Просто так цікавишся? - наколюю оливку і кручу.

- Ні, звісно! Я складаю на вас пекельне досьє. Збираюся відпрацювати замовлення. Не дарма ж під колеса підкинули, - пирхає, стріляючи в мене блакитними очима-озерами.