Розділ 2

- Гей, ти як? - той же низький голос запитує і хапає за шию пальцями. - Пульс частий, але то краще, ніж ніякого.

- Сево, не чіпай, раптом зробиш гірше, - радить інший більш хрипкий голос чоловіка.

- А як ми дізнаємося, що з нею?

- П'яна, помітно ж. Сама під колеса кидається.

- Треба викликати швидку і поліцію. Дідько, ну нащо отримую цей головняк!

- Ти здурів, га? Яка до біса поліція??? Хочеш на всіх заголовках вбивцею висіти?

- Робе, вона жива! Що ти верзеш?!

Той перший так і сидить біля мене, і міг би тихіше розмовляти. Прямо в вухо волає. І тепер він моє зап'ястя міцно стиснув довгими пальцями. Ще може додуматися в зіниці світити яскравим ліхтариком.

Ну ось, починається! Тільки подумала!

Намагаюсь зробити йому зауваження. Лише кашель виривається. У мене так і раніше бувало, що під час сильних потрясінь ненадовго голос пропадав. 

Отже, краще вкушу нахабу. Нехай відразу відправляють до пацієнтів зі сказом.

- Сево, ти реально не розумієш? Після заголовка "Збив на дорозі дівчину” - далі ніхто не вчитується. Все, ти вбивця до скону віків! Прощавай наші контракти і договори. Корпорація піде на дно. Даремно жили і стільки сил…

- Робе, заткнися вже!

Ці двоє несуть якусь маячню. Мені нецікаво їх слухати. Заважають лежати, відпочивати. Шукала місце для ночівлі? Та ось же воно. Де впав, там і ліг.

У голові проносяться картинки з дитинства. Ванесса у нас вдома. Просить віддати їй мого улюбленого ведмедика, тупотить ногами, істерить. Мама відводить мене в кімнату і вмовляє. Я не хочу віддавати улюблену іграшку. Але ведмедик зникає ввечері, і більше я з ним не сплю.

Батьки Ванесси часто подорожували і залишали на моїх єдину дочку. Ми ровесниці, подружки, тоді ще маленькі. Але моє ліжко відразу віддавали їй, вимагали всім ділитися і грати за її лише правилами. Це ж гостинність, адже так? Тоді чому і не у нас в гостях таке тривало? Ми робили все, що хотіла вона…

- Там їй певно більше допоможуть. Брате, швидше, поки свідків немає! - голос того самого Роба, не довіряла б йому ні за що.

- Дзвони поки головному, домовляйся. Забираємо її, - і далі нарешті до мене звертається: - де найбільше болить?

- Залиште мене…

Перевертаюся на інший бік.

Навіть слабкий голос від страху прорізався!

Куди вони заберуть? До якого головного? Невже я потрапила під колеса машини бандитів?!

- Ні, ми без тебе не підемо. Я обережно віднесу до машини.

Не бачу чоловіка, який зі мною розмовляє. Поки за голосом роблю висновок, що він середнього віку. Не надто молодий, але і не літній. Ще його інтонація владна прямо тисне звичкою командувати.

- Відваліть. Мені і тут добре, - знову прикриваю повіки, хочеться спати і забутися.

- Робе, її могли підіслати!

- А я тобі про що? Швидше треба забиратися! Тим паче там їй допомогу краще нададуть, ніж швидка.

Відчуваю, як мене загортають у щось об'ємне. Сильні руки обережно підхоплюють (як і обіцяв один з бандитів).

Але я не хочу їм даватися. Брикаюся, штовхаюся, наскільки виходить. Напевно, слабувато, бо мій викрадач навіть не сіпнувся. На мої жалюгідні крики він теж не реагує.

Тільки вдалося в салоні машини вивернути голову, щоб нахабу за руку хапнути зубами.

- Нам її на сказ ще треба перевірити! - ух, як розхвилювався негідник.

- І у мене ще багато всього заразного! - попереджаю я.

- Взагалі-то мій міцний імунітет захищає від гострого язика. Дівчинко, ми рятуємо тебе. Краще довірся і більше не смикайся. Робе, від неї не несе перегаром. Вона не в собі, але не п'яна, - знову адресується не до мене.

Перевертаюся на спину, так легше лежати і оглядатися, коли моя голова на колінах у того, хто відгукувався на Севу. Пальцями стискаю тканину, розумію, що він вкрив мене піджаком. Не пошкодував, адже я дуже брудна.