* * *

Літо…

Воно завжди приходить непомітно. Ще вчора за вікном вирувала весна, а сьогодні сонце якось по-особливому тепло торкається тебе, прослизнувши крізь шибку, й будить передчуттям довгоочікуваної відпустки, ранніх світанків, спекотних днів і захопливо безкінечних вечорів, у яких, немов у коктейлі, змішуються денна спека та нічна прохолода, стрекотіння цикад і відлуння музики, що лунає десь неподалік.

Літо довго передчуваєш — починаючи ще з осені. Розробляєш на нього плани. Мрієш…

Узагалі, мрії про літо схожі на мармелад, який намащуєш на хліб, аби проковтнути з чаєм у ту мить, коли з усіх боків підступає осіння сирість і зимова туга. Хіба що весна змушує тебе прокинутися — збурює, кличе, нагадує:

«А як там фігура? Чи не час худнути до літа? А купальник — куплений? І ще одне… Квитки! Ти ж не забула про квитки?»

О-о-о! Я про свої не забула! І мрії, і купальник із фігурою, і квитки. Усе на місці, згідно з суперпланом!

Було… Аж поки я не прокинулася, стривожена допитливим сонячним променем. Ну, тим самим — особливим, літнім. Розплющила очі. На перший, ще доволі каламутний після сну погляд, дійсність і далі здавалася цілком звичайною.

У домі було незвично тихо — потужні комп’ютери для створення графіки вивезли ще позавчора. За останні чотири місяці, від початку епідемії, я звикла до їхнього тихого цілодобового гулу, що лунав по всьому дому. Тож і тепер мимоволі напружилася й прислухалася.

Тиша. Лише за вікном щебечуть пташки, як і годиться в заміському домі.

Окрім комп’ютерів, дім залишили й колеги, з якими нас продюсер замкнув у безпечному місці. Коли у світі вибухнула пандемія, Руденький вирішив, що це його особисте лихо.

— Ви тільки подумайте, — заявив він, зводячи руки догори (а руки в нього потужні, під стать двометровому зросту та кремезній статурі, не те що прізвище), — у нас дедлайн на носі, і французи тримають нас за зад гострючими зубами, а тут оце все! Не дай боже хтось із вас, гавриків, захворіє або, тьфу-тьфу, й зовсім того… приміряє корону й білі тапки — вони ж нас зжеруть.

— Та нічого страшного! Ми ж по домівках сидітимемо, — озвався Лаврентій, наш художник-фазувальник.

— Це ти — та вдома?! — продюсер різко розвернувся до колеги й пропік його напалмовим поглядом. — Ти сам у це віриш?

Усі втупили очі, почувши завершальний коментар Руденького на адресу Лаврентія:

— Кобель.

Сказано було тихо, але дуже виразно.

Художник, певно, від такої характеристики зашарівся, але жодного слова на свій захист не мовив, бо… так — про його вітряну блудливість знали всі.

— Отже, — Руденький насупився, — розбігтися по своїх барлогах і не сподівайтеся. Знаю я вас, творців… Хай прем’єри влітку нам тепер і не побачити — не вірю, що все це так швидко закінчиться, — роботу здати треба. Дистрибуція — це головний біль наших французьких партнерів, от хай і вирішують, як фільм розміщуватимуть у нових умовах. Ми ж зобов’язані здатися в строк. Тож я зараз щось придумаю…

…І придумав. Зняв будинок у котеджному містечку. Зібрав техніку, нас із колегами-аніматорами, тих, хто мав працювати в безпосередньому контакті, та й запхав туди.

— Від гріха й пандемії подалі!

Хай і на природі, та кінець зими й заплямована багнюкою весна перетворили нашу групу на павуків у банці. Тож свою першу повнометражну анімацію ми закінчили дивом, набриднувши одне одному до оскоми. Пересварилися мільйон разів, тому зі сльозами радості на очах прощалися з кожним, кого Руденький «відпускав на волю».

Усі роз’їхалися, а я одна ще якийсь час залишалася в домі. Строк оренди спливав післязавтра. Треба було простежити, щоб вивезли обладнання, зустріти клінінг, здати ключі Руденькому, а потім…

Квитки на літак лежали на столі. Мені дивом вдалося отримати візу. Сьогодні ввечері я таки покину ненависний заміський дім і рвону на курорт! Мене навіть двотижнева обсервація не лякає. Ха! Вона ж буде на березі океану…

Я з ніжністю глянула на квитки й підскочила в ліжку з наміром перевірити, чи це все не солодкий сон.

— А-а-а! — я перелякано верескнула, коли тіло, що ледь відірвалося від ліжка, тут же з моторошною силою гепнулося назад.

Відчуття були диявольськи дивні. Дуже, дуже дивні! Наче…

…Я засунула руку під тонку літню ковдру…

— О май Ґод! — чомусь англійською вигукнула я, таки намацавши…

Пальцями нащупала щось товсте, неймовірно важке, довге і… тепле.

Серце миттю скотилося вниз, п’ят не досягло, зависло десь на рівні того місця, звідки це щось незрозуміле росло. А воно саме РОСЛО! Це можна було сказати напевне, адже жодного штучного з’єднання з моєю рідною п’ятою точкою я не виявила!

— Матінко рідна!

Я відкинула ковдру й утупилася в ЦЕ.

У… ХВІСТ!

Величезний хвіст ніжно-рожевого кольору, який цілком міг би належати якомусь кумедному мультяшному дракону, але нині красувався на МОЇЙ дупі!

У мене волосся стало дибки.