Головне - вірити!

"Лізка, прикинь, у мене син народився! 3200 г, 54 см. "

Ліза замружила очі, струснула головою, ще раз глянула на екран телефона: ні, не помилилася, їй не здалося, саме так він написав. Їй раптом забракло повітря і вона підійшла до вікна, тремтячою рукою потягла за ручку кватирки. З вулиці війнуло грудневою прохолодою. В грудях пекло, горіло...

Навіщо він їй про це повідомив? Боже, навіщо? Адже як ніхто знав, як вона до нього ставиться. Знав, що зробить боляче, коли вб'є останню надію на зустріч. Як же боляче, мамочко, а розказати нема кому. Лише з ним, своїм далеким Укропчиком, могла поділитися і радістю, і горем. Ліза розтягла горловину теплого светра, який одягала на роботу в лікарню, бо там було дуже холодно. Солоні горошини покотилися по її щоках. Добре, що нікого вдома немає, бо довелося б пояснювати... Тихо опустилася на старий диван, тримала в руках телефон, до якого щовечора поспішала у визначений час ось уже майже три роки. Жила цим дивним SMSним життям, очікувала повідомлень, могла цілими ночами писати йому, вчитуватись у відповіді свого рідного, коханого Укропчика, іноді, правда, дуже рідко, дозволяли собі почути один одного, та останнім часом це ставалося все рідше...

Вони зустрілися у 2015 тут, на Сході, коли Сашкова військова бригада прибула виконувати свій громадянський обов'язок в зону проведення АТО. Місцеві не дуже раділи такому сусідству, тим паче, що більшість чоловіків їхнього селища воювали по іншу сторону фронту, та і телебачення каже, що українські силовики - вороги, з якими треба боротися, їм не можна вірити, бо вони здатні вбивати, калічити мирних людей, аби лиш нав'язати свій націоналістичний настрій. Звичайно, всі бачили, що хлопці були звичайними, веселими, намагалися знайомитись, говорити, навіть пригощали то цукерками, то тушенкою чи консервами, от тільки без зброї не наважувалися навіть до магазину сходити, бо знали, що за якоюсь посмішкою місцевої кралі, бабці чи сивого вусаня криється ненависть до всього українського і дехто здатен був на все, аби "укропи" згинули з їхньої землі. Інакше їх не називали, лише "укри", "укропи"...

Ліза працювала в лікарні в сусідньому містечку і вояки час від часу навідувалися туди то температуру зміряти, то пігулку якусь попросити, в зимову пору особливо важко було не захворіти і деякі навіть на стаціонарі в них лікувалися. Часто сюди привозили пораненених, тяжких, вони мужньо боролися за життя, хотіли швидше повернутися назад, до своїх, засиджуватися в лікарні не любили.

Ліза якось відразу запримітила цього чорнявого із ледь помітними залисинами військового. Він був уже не юним, близько сорока, але виглядав досить достойно. Міцна статура, натреновані м'язи, приваблива посмішка і чарівний з "бісиками" погляд. Чоловік потрапив до лікарні із сильною пневмонією, його кашель впізнавала ще на порозі третього корпусу. В перервах між нападами кашлю Сашко розповідав анекдоти, підтримував дух хворих, веселив медперсонал. Дівчата-медсестри частенько пропадали в палаті #7, слухали, сміялися... Ліза теж почала помічати, що її, як магнітом, тягне туди, де був він, її "укроп. Вона забороняла собі навіть думати про це, адже ж заміжня, в неї син, та і чоловік в армії ДНР... А тут український воїн, а серце аж з грудей вилітає, коли чує його жарти. Її не дивувало, що чергувань побільшало, на роботу не йшла, бігла, на душі стало якось радісно і легко, навіть стару помаду та брасматик знайшла в шухляді дубового комоду їхньої з чоловіком спальні.

Сашкові теж припала до душі красуня Лізка. Чи то він просто зголоднів за гарною жінкою, чи не мав чого тут втрачати, чи таки було кохання, та їх дивний роман стрімко розвивався в стінах селищної лікарні. Ліза цілими днями ходила, відчуваючи його теплі руки, їй з голови не йшли гарячі губи і ніжні слова, яких вона ніколи не чула від свого завжди нетверезого і вічно незадоволеного чоловіка.

Їй було лише 26, а вона вже так нажилася з Вованом, за якого вискочила ще в 17. Після народження сина зрозуміла, що катання на мотоциклі нічними вулицями сусідніх містечок із п'яним водієм і грубий короткий секс - то геть не те, що називають щастям. Вона залишалася одна з малюком у будинку свекрухи, а чоловік продовжував насолоджуватися життям. Його заробітки шахтаря були настільки мізерними, що й на підгузки не вистачало. Перебивалися тим, що вродило на невеликому городі. Із господарства тримали кілька курей, трохи допомагали батьки. Коли Максу виповнився рік, Ліза вступила до медучилища, завжди мріяла бути лікарем, то хоч краєчок мрії мав здійснитися. Синочок щодня чекав її то з бабусями, то в сусідів, в півтора здала малюка в яслі. Дитя майже не хворіло, мабуть, відчував, що мамі треба допомагати..

Чотири роки навчання видалися справжнім випробуванням. Після закінчення Ліза влаштувалася на роботу у лікарню, що була за сім кілометрів від їхнього селища. Макс вже виріс, Вован продовжував тусуватися з друзями... Життя було сіронепривабливим. Яскравою подією її стала поїздка до Києва у 2013. Ліза тоді закохалася у свічки каштанів, у велич Хрещатика, у силу Дніпра. Вона мріяла ще повернутися туди, погулятися красиво викладеною бруківкою, милуватися київськими фонтанами...

Але восени на Майдані почалася революція, яку тут, у неї на батьківщині, називали переворотом. Більшість її знайомих під впливом телепрограм і сусідів люто зненавиділи українське. Ліза не розуміла, що відбувається, вона просто дуже боялася за майбутнє сина. Хвилями котилися мітинги, протести, сусідні міста оголосили, що відокремлюються від України. Почалися розмови про війну... А згодом їх уже не дивували озброєні люди, військова техніка, жахали лише постріли, нічні обстріли, палаюче від "градів" небо і звістки про вбитих і поранених. Їхнє село було в так званій "сірій" зоні, на роботу бігала в українське містечко, Вован пішов воювати за "родіну" проти "бендеровцев і фашістов".