Головне бажання

Знову Марина прикрашала новорічну ялинку вдвох з сином. Вона механічно розвішувала іграшки, які подавав хлопчик, занурена у невеселі роздуми. Свято вже на порозі, а Артем так і не визначився з подарунком.
— Тьомо, подай, будь ласка, шпиль, — звернулася вона до сина.
— А що таке шпиль? — поцікавився хлопчик.

Марина озирнулася довкола й згадала, що залишила прикрасу маківки ялинки на верхній полиці шафи. Проходячи повз дзеркало, молода жінка з досадою відзначила, що зовсім себе занедбала. Під очима — синці, білки знову червоні, волосся тьмяне. А минуло ж не так багато часу від того злощасного жовтневого ранку. Куди поділася колишня Марина — життєрадісна красуня? Нікуди. Вона залишилася тією ж люблячою дружиною, просто більше не хотіла ні перед ким красуватися. Не могла себе перебороти, хоча й розуміла, що треба. Син ріс, і уваги йому доводилося приділяти все більше. Важко одній. Чоловік спершу заїжджав наскоком, ненадовго, а за останній рік узагалі жодного разу не з’явився.

Діставши шпиль, Марина передала його Артемові, запропонувавши самостійно встановити. Хлопчик охоче виліз на табурет, задоволений тим, що йому довірили таку відповідальну справу.
— Мам, а святий Миколай справді може виконати будь-яке бажання? — підняв болючу тему Артем.
— Ну, не будь-яке, мабуть. У межах можливостей. Йому ж тисячі дітей з подарунками обійти треба. І кожному догодити, — ухильно відповіла жінка, відводячи очі.

Марина найбільше боялася в різдвяні святі того, що Артем захоче іграшку, на яку не вистачить грошей. Її син так щиро вірив у Миколая, що позбавити його свята вона не мала права.
"Нічого, головне — не опускати рук. Щось придумаю. Урешті-решт, вийду на вихідних попрацюю додатково", — думала Марина, допомагаючи синові чіпляти гірлянду.

Коли закінчили з прикрасами, Артем попросив у мами аркуш паперу, ручку, і з рішучим виглядом подався до своєї кімнати. За пів години вийшов на кухню з конвертом і попросив відправити листа Миколаю якнайшвидше, щоб у того вистачило часу виконати бажання.

Пославшись на необхідність купити хліба до сніданку, Марина вийшла на вулицю. Вона сіла на лавку біля під’їзду й, затамувавши подих, розкрила послання сина. Жінка підозрювала, що Тьома може попросити у Миколая коштовний подарунок, але що бажання виявиться таким, — не очікувала.

"Дорогий Миколаю! На тебе залишилася остання надія. Я бачу, як важко мамі, тому весь рік намагався у всьому їй допомагати. Я знаю, як багато в тебе просять інші діти, тому хочу відмовитися від усіх подарунків на наступні свята в обмін на виконання одного-єдиного бажання. Зроби, будь ласка, так, щоб цього року повернувся тато".

Аркуш зі старанно виведеними літерами опустився на коліна Марини. Чорнило повільно розтікалося під великими солоними краплями, що падали на папір.

У виконанні цього бажання Марина була безсила. Якщо на дорогий подарунок можна було б у когось позичити грошей, то що робити в такій ситуації вона не знала.

Дарма кілька разів перепитувала сина, чи добре він обміркував свій вибір, сподіваючись вмовити переписати листа. Артем нічого переписувати не збирався. На всі мамині вмовляння хлопчик лише загадково усміхався й відповідав:
— Мені більше нічого не потрібно, скоро збудеться моє головне бажання. Сама все побачиш.

Бажання сина Марина цілком поділяла, але в дива давно перестала вірити. Їй дуже не хотілося, щоб перші миті свята почалися з розчарування.

Та невдовзі Марина помітила, що впевненість Артема мимоволі передалася і їй. Підсвідомо вона теж почала чекати свята, якщо не з нетерпінням, то з певним хвилюванням точно. Зневірена жіноча душа знову ризикнула чекати на диво.

Здоровий глузд усе ж узяв гору над емоціями, і за день до свята мама купила синові подарунок на власний розсуд. Вона знала, що він давно хоче популярну м’яку іграшку яка коштувала доволі багато й купити її просто так постійно не вистачало грошей. Тепер вона чекала свого маленького господаря в кутку за ялинкою.

Гостей не запрошували. Прийшли лише батьки чоловіка. Марина, скориставшись моментом, коли Артем захоплено щось розповідав дідусеві, поділилася зі свекрухою своїм неспокоєм і показала листа.
Та, прочитавши, на кілька секунд замислилася, наче прислухаючись до внутрішнього голосу, і несподівано спокійно сказала:
— Іноді щира віра творить дива, що не підвладні розуму.

Як тільки неповна родина всілася за стіл, у двері подзвонили. 

"Хто б це міг бути?" — майнуло в голові у Марини. — "Мабуть, як завжди, сусідці стільців не вистачило".

За порогом справді стояла рум’яна жінка з квартири навпроти. Вона розсипалася у вітаннях і традиційних побажаннях. Марина, стримано усміхаючись, запропонувала пройти до столу, на що сусідка, ляснувши себе по лобі, відповіла:
— Ой, чого ж я прийшла! Виручай. Дай пару табуретів, а то неочікувано гості наскочили, а на підлогу саджати незручно. Здалеку приїхали.

У коридорі Марина зіткнулася з Артемом. Хлопчик запитально дивився на неї широко розкритими очима.

— Тітка Оля приходила по стільці, — сказала Марина, відводячи погляд убік. Вона чудово зрозуміла німе запитання сина. Артем повернувся до столу, а жінка на мить затрималася біля дзеркала.

За дверима почулися якісь кроки, потім тихий стукіт.
"Що їй іще потрібно? Розкладачку?" — роздратовано подумала Марина, відмикаючи замок.

На порозі стояв чоловік у костюмі Святого Миколая з пухнастою білою бородою та вусами. У руці блищав масивний посох, а за спиною висів червоний мішок.
— Ми не замовляли, — зніяковіло сказала Марина, подумки картаючи себе за те, що не здогадалася зробити хоч такий сюрприз синові. — А скільки коштуватиме привітати дитину, раз уже доля привела вас до нас?

Миколай скинув свою ношу на підлогу, широко розкинув руки й промовив:
— Ну привіт, моя рідна, — звук його голосу ледь не позбавив Марину свідомості. — А де Артемка? — раптовий гість підхопив жінку на руки не чекаючи доки та справді знепритомніє від несподіванки.
— У кімнаті, тебе чекає, — ковтаючи сльози щастя, прошепотіла вона. — Саш, ти живий? — не вірила власним очам Марина. — Мені ж прийшло повідомлення, що ти зник безвісти… Як же так?
— На війні таке буває, на жаль. Але тепер все позаду. Я повернувся.