7.3

Книга з анатомічними й енергетичними проекціями мозку, котру, як і обіцяв, надіслав до маєтку цілитель, неабияк допомогла Віорін на пару з Даларном розібратись з тим, як створювати обманку. Потім цю обманку треба було вбудувати до налаштувань діадеми-артефакта. На це пішов тиждень, під кінець якого Віорін вже просто засинала в лабораторії, й Даларну доводилось силоміць її звідти витягати, щоб відпочила.

Весь цей час тінь продовжувала підкидати квіти, і її, чи його фантазії можна було позаздрити: жодна композиція не повторилась, а невідомих квітів у букетах ставало все більше. Останній нюанс продовжував схиляти до думки, що тінь таки не з їхнього світу. Проте, ця інформація абсолютно нічим не допомагала: з іншого світу до Таруеллу потрапляли лиш дорахи, але квітами вони не засипали.

Кожен наступний букет викликав непереборне бажання Даларна спалити не лише його, а й самого дарителя. От тільки до останнього було ніяк не дістатись: всі сліди вправно нищились, а охорона не могла знайти нічого, що б дало хоч яку зачіпку. А тінь починала нахабніти, й одного разу квіти виникли просто перед ґанком.

Скреготнувши зубами, Даларн все ж спробував зберегти бодай зовнішній спокій і викликав представників Департаменту, не ризикуючи знімати охорону з зовнішнього периметра, тверезо усвідомлюючи, що саме цього тінь й добивається. Проте, як і завжди, сенсу це не мало: слідів не було. Лиш цього разу наостанок букет перетворився на дивну істоту: створіння, котре мало тіло чимось схоже на ящірку, але з крилами. Злетівши над землею, ілюзія збільшилась до неймовірних розмірів й так само вибухнула мильними бульбашками.

– Цікаво, з якого ж він світу? – замислено спостерігала за цим Віорін. – Квіти здаються створеними з живого адуляра: наче гнучкий камінь. Треба визнати, що вони дійсно прекрасні.

– Тобі не вистачає квітів? – не озираючись, сердитим тоном кинув Даларн.

– Цілком! – в тон йому рикнула дівчина й хряснула дверима, зникаючи в будинку.

Важко зітхнувши, чоловік розпрощався з представниками Департаменту й рушив за нею. Але всередині Віорін не було. Ніде… Навіть дьєра Валіс нічого не бачила й не чула, оскільки була зайнята приготуванням сніданку. В Даларна все похололо зсередини: не могли ж висмикнути її просто зі скажено захищеного будинку?!

З хиткою надією він кинувся до задніх дверей і помчав до лабораторії. Влетівши туди, відчув, як морозяні голки прошили його вчергове: Віорін сиділа на своєму робочому місці, натягнувши… ту кляту діадему…

– Ні…, – ледве прохрипотів Даларн. – Віорін… ти ж… не…, – навіть продовжувати боявся.

– Активувала її? – склавши на грудях руки з нахабним виглядом дивилась вона на нього. – Так. Але, як бачиш, я не забула, на жаль, твоє гарчання на мене та ще й в присутності сторонніх.

Підлетівши до неї, чоловік ледь опанував себе й, деактивувавши артефакт, просто зірвав діадему з її голови, мало не пожбуривши – в останню мить Віорін встигла перехопити його руку:

– Обережніше, милий! Стільки кропіткої праці, при чому цілком успішної! – вихопивши артефакт й обережно поклавши його у футляр, вона підвела на Даларна зухвалий погляд.

– Ти! – він струснув її за плечі. – Ти – божевільна!

– Хіба ти забув, що офіційно я всі три роки своєї відсутності провалялась фактично у божевільні? – глузливо посміхалась вона. – Можеш розлучитись. Скажеш, що в дружини рецидив.

Хотілось зірватись на крик. До болю в щелепах хотілось – так стискав їх, аби стриматись. А вона явно провокувала його, наче випробовуючи ступінь сталевості нервів.

– В нас не розлучають з божевільними, якщо ти не знала, – процідив крижаним тоном.

– Яка прикрість! – округливши очі у виразі награного співчуття, скрушно захитала вона головою. – Ти знов не зможеш одружитись! І я не певна, як скоро мене визнають нормальною з точки зору суспільства. Але не переймайся: Шиенн з радістю тебе втішатиме! Варто буде лиш сповістити, що місце поряд звільнилось.

Віорін сама вже не розуміла, куди її несе, але дуже хотілось вколоти якомога болючіше. Чому? Чи була образа на його тон такою вже страшною? Мабуть, ні, але, коли він, влетівши до лабораторії, почав не з вибачення, а з чергового крику, зупинитись вона вже не могла, хоча сама ж цього разу й спровокувала.

– Збирайся, їдемо в Департамент, – сухо кинувши, Даларн відпустив її плечі, підхопив футляр з діадемою й рушив до виходу.  

Зчепивши зуби, Віорін послідувала за ним.

Вітаю, любі читачі!

Так, сьогодні щось наші герої зірвались: мабуть, нервове напруження дається взнаки. Один - ляпнув, не замислившись, друга - психанула, й понеслось... Буває...

Всім мирного спокійного дня))