Глава 7. Переслідування тіні

Ранок увірвався до вух Даларна ледь не скриком дружини:

– Я знаю, що треба робити!

Він мало з ліжка не вистрибнув, вирішивши спросонку, що на них напали. В долонях вже навіть блискавки почали формуватись.

– Віорін, – простогнав нещасним голосом чоловік, розвіюючи спонтанні спалахи магії й падаючи на подушку. – Ти точно певна, що вийшла за мене заміж з кохання, а не з бажання звести мене з цього світу?

– Кхм, – задумливо хмикнувши, вона окинула його досить неоднозначним поглядом.

Даларн нервово зглитнув:

– Не лякай мене. Це ти зараз розмірковуєш, до якої з причин схилитись?

– Угу, – кивнувши з нахабним виглядом, дівчина схилилась до його обличчя й припала до губ доволі пристрасним цілунком. – Це до якого варіанту можна віднести? – хитро мружачись, проворкотіла ледь перевівши подих.

– Сподіваюсь, до першого, якщо тільки твої поцілунки раптом не набули отруйності, – й, наче перевіряючи, провів язиком по її нижній губі. – Я ще живий? – смішливо сяйнув на неї темною синню своїх очей. – Чи вже в кращому зі світів?

– А що ти відчув? – продовжувала лукаво всміхатись Віорін.

– Насолоду, – пестливо пройшовся він пучками пальців по її щоці.

– Тоді яка різниця – де ти? – з насмішкуватим виразом й одночасно провокативно прикусила губу дівчина.

– Маєш рацію, – грайливо куснувши дружину за підборіддя, Даларн різко перекинув її на спину й почав прокладати доріжку дражливих поцілунків від шиї до манких грудей своєї зваби.

– Й тобі не цікаво…, – вона аж схлипнула від задоволення, впинаючись пальцями в його волосся, – що я хотіла сказати?

– Якщо я не помер, – зрідка відриваючись від неї, хрипко промовляв чоловік, – то ти все одно скажеш. А… якщо я вже… в кращому зі світів… то яка різниця, що… нам… робити…

Визнавши його аргументи цілком переконливими, Віорін віддалась на волю чоловікових пестощів. Зрештою, терміново бігти все одно ніхто нікуди не буде, поки повністю не перетравить її припущення, а відмовитись від «поніжитись в руках Даларна» – це було вище її сил…

– То, що ти хотіла сказати? – погладжуючи ніжними доторками плече принишклої до його грудей дружини, спитав Даларн, коли шаленство їхніх пристрастей поступово вляглось.

Вдоволено потягнувшись, Віорін перекотилась на спину й, прикрившись спереду покривалом, сіла. Утриматись від того, щоб не ковзнути долонею спокусливими вигинами її стану, Даларн не зміг, хоча обидва вже відчували втому від взаємного божевілля.

Вигнувшись, Віорін млосно видихнула:

– Хочеш знов до кращого зі світів?

Зітхнувши, він також сів й, підхопивши краї покривала, закрив ним її спину, попутно обійнявши:

– Я й так там. Кажи.

Вмостивши голову на його плече, Віорін поклала долоні на чоловікові руки і їхні пальці переплелись.

– Коли я тікала й маскувала свої сліди, замаскувати їх всі – було просто неможливо, – почала вона зі своїх спогадів про бойовите минуле. – Тому, я нищила найближчі метрів двадцять сліду. Наступні метрів двадцять копіювала й відтворювала в якості бокової гілки в інший бік, а справжні вкривала кількома шарами ілюзії. Але частина слідів, до повороту в хибному напрямку, залишались незамаскованими, оскільки мені це й не було вже потрібним.

– Непогана ідея, – кивнув Даларн, погоджуючись. – Наш менталіст цілком міг залишити сліди на підходах до лабораторії, котрі ні замаскувати, ні спотворити, ні знищити він не встиг. А після нашого візиту до маєтку там посилили охорону, тож, проникнути йому туди, щоб підчистити залишки, навряд чи вдалося б. От тільки знайти їх буде не так просто.

– Я – зможу! – наголосила Віорін.

– Я пам’ятаю, що моя дружина до нестями вперта, – хмикнув Даларн.

– Це була моя ідея! – спробувала обуритись дівчина.

– Я не претендую! – сміхотнув чоловік. – Але спочатку ми навідаємось до Департаменту: тобі потрібна серйозна охорона.

– Вислизнемо, прикрившись ілюзією, – задерши голову, ловила його погляд Віорін.

– Навіть під прикриттям ілюзії я хочу бути певним, що в будь-якому випадку ти будеш під надійним захистом, – цього разу не погодився з нею Даларн.

– Чим більше людей – тим більше підозр й шансів, що хтось з них або ж посібник тіні, або ж він сам, – наполягала Віорін.

– Тому, для початку ти займешся діадемою, щоб ми були певні в тих, хто буде нас супроводжувати.

– Це – довго! – насупилась дівчина.

– Зате – безпечно! – клацнув її по носі Даларн. – А твоя безпека того варта.

– Нас ніхто не впізнає, – продовжувала опиратись вона.

– Віорін! За маєтком можуть стежити зі сторони, – роз’яснював він свою точку зору, – й поява навіть незнайомців, котрих чомусь пустили на територію, викличе закономірні підозри. А, враховуючи, що наша тінь почала нахабніти, я роблю висновок, що вона явно готова зробити все, аби вихопити тебе в мене з-під носа. Тому, самі ми туди не поїдемо.

Сердито пирхнувши, Віорін все ж мала погодитись й, сповзши з ліжка, невдоволено побрела до ванної кімнати.

***
Займатись діадемою довелось їм вдвох. Даларн демонстрував проекції ментальних пасток, котрі були йому відомі й акцентував увагу на їхніх слабких місцях, а Віорін намагалась придумати як все це обійти, якщо будь-яке магічне втручання змушує пастку спрацювати. Процес ускладнювався ще й тим, що обходити подібні речі треба було в голові людини, а там сильно не поекспериментуєш – все ж жива людина!

Помітивши ледь не розпач в очах дружини, Даларн забрав з її рук діадему, відклав у бік й взяв розгарячілі долоньки у свої:

– Заспокойся. Тобі треба перепочити.

– Мені не потрібен відпочинок! – вперто мотнула головою Віорін. – Мені потрібно вхопитись за якусь думку, що постійно вислизає від мене. Таке враження, що розгадка десь під носом, а я її не можу зрозуміти.

– Віорін! – потягнув її з-за столу Даларн, намагаючись змусити підвестись.