5.1

Цього разу це була не жаба: ящірка насичено-зеленого кольору, що був точно ідентичним кольору очей Віорін, й тримала вона в зубах букет з малезій, в центрі якого виднілась абсолютно невідома квітка, пелюстки котрої мінились від біло-рожевого до ніжно-фіолетового кольорів. А з пащеки ящірки прошелестіло чергове:

– Прекрасні квіти для чарівної леді!

– Ну, хоч не жаба. Наступною буде змія? – хмикнула Віорін. – Оригінально!

Але варто було спробувати зафіксувати магічний слід цього неподобства, як воно так само вибухнуло купою мильних бульбашок й розчинилось в повітрі. Проте, Даларн все ж встиг щось відхопити фіксатором.

– Перевіримо ще раз? – не надто натхненним голосом промовив він.

– Ну, ми ж маємо впевнитись, що зробили все! – скривилась Віорін.

Наступною проекцією дійсно виявилась змія. Точніше, змійка: золотиста, приємна на вигляд, й теж з квітами у пащеці, й тією ж фразою.

– Він стає передбачуваним, – сердито пирхнувши, розвіяла все дівчина й інактивувала артефакти. – Але нам це ніяк не допомагає. Чому ми не можемо отримати його реальну проекцію? Слід же є! – розпачливо відштовхнула вона від себе пальцями гагатову сферу.

– Все, що приходить на думку, що його енергії реально відрізняються від наших, – задумливо дивився на ту сферу Даларн. – Якщо він не з нашого світу, а його світ має кардинально іншу магію, то це може пояснити наші невдачі.

– А як же слова твого батька про єдину енергію? – втомлено підперла підборіддя долонями Віорін.

– Це – теорія, – сутужно зітхнув чоловік. – А на практиці ми поки бачимо, що нічого не бачимо, окрім того, що він дозволяє нам побачити.

– Угу, – буркнула дівчина. – А дозволяють нам побачити лиш знущання з нас же.

– На крайній випадок доведеться влаштувати позапланову перевірку магічних потенціалів, попередньо взявши в оточення Департамент, – ледь посміхнувся Даларн. – Сподіваюсь, крізь щільне кільце бойових магів йому буде складно прорватись.

– Тільки в мене таке враження, що цим своїм зухвальством він відшукує наші слабкі місця, щоб завдати головного удару якомога скоріше, – склавши на столі руки, Віорін опустила на них голову з пронизливо-приреченим виглядом.

Підвівшись, Даларн підхопив дружину:

– Ти так не віриш в мене?

Обвившись довкола чоловікової шиї, Віорін принишкла на його плечі:

– Я вірю в тебе, але розумію, що контролювати все і весь час, просто неможливо. Він бачить нас, а ми його – ні. Тому, він у виграшній позиції.

Притискаючи її до грудей, Даларн вийшов назовні й рушив до альтанки: не хотів йти до будинку, як і вона, почуваючись зараз там, неначе в клітці. Слова ж Віорін ніби цвяхи вбивали в серце, пронизуючи його наскрізь. Ще ніколи не був розгубленим настільки. До чого всі його вміння, якщо він не здатен захистити найдорожчу в житті людину?! Й вона навіть не вірить в те, що її чоловік здатен вберегти її, хоча за спиною в нього стоїть цілий Департамент Служби безпеки. Хто ж ця клята тінь?!  

Він опустився на лавку, так й утримуючи на руках Віорін. А вона втискалась в нього, ніби боялась, що її просто зараз вирвуть з його обіймів.

– Я почуваюсь заарештованою, – зовсім занепалим голосом промовила дівчина, втикаючись носом в чоловікову шию. – Інколи мені здається, що я задихаюсь.

– Віорін, дівчинко моя, – гладив її по спині Даларн, – я все зроблю, щоб вийти на нього.

– Знаю, знаю, – горнулась до нього ще більше. – Але ж ти вже й сам зрозумів, що спіймати його ми зможемо лише тоді, коли змусимо грати за нашими правилами. Проте, в цій грі поки що тон задає він.

– Ми не можемо влаштувати перевірку в Департаменті зараз, оскільки не певні, що там сама тінь, а не його посібник, – зітхнув чоловік. – Якщо пощастить взяти посібника – нам це може нічого не дати. А тінь зачаїться, й може завдати удар там, де ми не будемо чекати.

– Якщо мені вдасться налаштувати належним чином той антиментальний артефакт, то арешт навіть посібника – багато що може дати, – відсторонившись, Віорін ловила його погляд, знов натягнувши на себе зухвалу посмішку. – Але в мене інша пропозиція, – закусивши губу, хитро зіщулила вона очі.

– Ні! – відрізав Даларн, ще не дослухавши її. – І не думай!

– Ти навіть не знаєш про що я! – обурено підтиснула губи дівчина.

– Зате я тебе добре знаю! – пирхнув він. – На живця ми його ловити не будемо!

Відхилившись ще більше, Віорін зосереджено вдивлялась йому в очі:

– А ти сам – не менталіст? – обдарувала його хижим осміхом.

– Вкушу! – пригрозив їй.

Але вкусили його – за підборіддя:

– Спробуй!

– Хижачка! – вивернувшись з-під зубів дружини, куснув її за вухо.

– Було в кого вчитись! – реготнувши, Віорін спробувала вивернутись з чоловікових обіймів, але за альтанкою почулось чиєсь попереджувальне покашлювання.

Ледь не застогнавши, Даларн зсадив з колін дружину й вийшов зовні. Трохи збоку від входу до альтанки стояв, відводячи очі офіцер.

– Доповідайте! – кивнув йому.

– Ви маєте це самі побачити, – не дуже певно відповів той.

– Супроводіть леді Артор до будинку, – озирнувшись на дружину, віддав наказ Даларн.

– Ну, вже ні! – вихором вискочила Віорін. – Я теж хочу побачити! Ця справа, взагалі-то, мене стосується безпосередньо!

– Віорін! – заступив їй шлях Даларн.

Але вона, зухвало задерши голову, дивилась на нього з таким виглядом, що він цілком розумів: як не візьме з собою, то кусатиме надалі хіба свої лікті. В її очах це ледь не буквами було прописано.

– Гаразд! – скреготнув він зубами. – Але триматимешся за моєю спиною й за межі захисного периметра – не виходити! І це, – погрозливо нависнув над нею, хоча й знав, що подібним її не залякати, – не обговорюється!

– Як скажете, лорде Артор! – нахабно відсалютувавши йому рукою, ледь не рвонула поперед нього вперта проноза.

Даларн лиш встиг її за руку перехопити й, схилившись до вуха, промовив тихо, щоб почула тільки вона: