Глава 5. Квіти для леді

Поки їхали до маєтку, Даларн намагався впорядкувати й думки, й емоції. Що його більше вибісило? Власна неспроможність дістатись тієї клятої тіні? Чи таке зухвале виявлення уваги його дружині, навіть, якщо воно було лиш грою, розрахованою саме на таку його реакцію? Звідки така ревність? Наслідки вчинку Шиенн? Але ж Віорін – точно не Шиенн! Абсолютно інша. От тільки… чи знає він її дійсно, насправді?

Два місяці шлюбу. Не шкодував ні разу. Й у своїх почуттях до неї не коливався ні на мить. Вперше торкнувшись Естері Мірейн, зрозумів, що втрапив, як хлопчисько! Нахабне дівчисько постійно бентежило і думки, і спокій. Скільки ловив себе на бажанні згребти її в обійми й зім’яти поцілунком ті зухвалі вуста, що невимовно дражнили його! Навіть подумати не міг, що його увагу може привернути така зухвалиця! Та, коли викрив всі її неподобства, замість розізлитись – зрадів. Зрадів, що це нахабне дівчисько прив’язане до нього ніяк не менше, ніж він до неї, й розірвати заручини, на той момент, вона не мала змоги.

Як дивно все складалось: Шиенн, попри своє походження, завжди намагалась поводитись аристократично й в неї непогано це виходило, хоча й не завжди, та йому тоді було байдуже. Естері, маючи аристократичне походження, поводилась як якийсь розбишака! Та, навіть повернувши своє ім’я, поведінку вона кардинально не змінила: правил етикету дотримувалась рівно до тих пір, поки вони не порушували її комфорт – хоч психологічний, хоч фізичний. Та він сам підігрував їй в цьому, оскільки життя, втиснуте в купу рамок, вже достатньо йому набридло. А з нею – наче свіжого повітря ковтнув. І втрачати це повітря – наміру він не мав, інакше просто задихнеться…

– В мене є для тебе невеликий подарунок, – тепло усміхнувшись, повернувся він до дружини.

Віорін сяйнула на нього здивованою зеленню своїх очей:

– Вдома?

– Ні. Зараз заберемо його в майстра Бенара, – повернув він магохід до найвідомішої в Таруеллі артефакторної майстерні.

– Артефакт?

– Не зовсім, – зупинивши магохід, Даларн вийшов й, насамперед, просканував простір на присутність ментальних пасток – їх він остерігався найбільше, лиш після цього прочинив дверцята й подав руку дружині: – Прошу, моя леді.

Всередині майстерні їх зустрів сам хазяїн:

– Це велика честь для мене, леді Артор, лорд Артор! – шанобливо схилив голову майстер.

– Все готово, дьєре Бенар? – ховав задоволену усмішку Даларн.

– Як і обіцяв, – кивнув той і зробив знак помічникові.

За кілька хвилин перед ними поставили чималеньку коробку, оббиту яскраво-смарагдовою блискучою тканиною. Віорін з цікавістю переводила погляд з подарунка на чоловіка:

– Я можу подивитись зараз? – потягнулись вже до пакунка її руки.

– Ні-ні-ні! – насмішкувато похитав головою Даларн, перехоплюючи тендітні зап’ястки дружини. – Хай ще трохи покортить – побачиш вдома. Будь ласка, – звернувся до помічника майстра, – віднесіть до магохода. Я вам дуже вдячний, дьєре Бенар!

Розпрощавшись з хазяїном майстерні, вони рушили до свого транспорту. Допомігши Віорін сісти, Даларн поставив подарунок їй на коліна:

– І не відкривай! – сміхотнув тут же.

– В тебе немає серця! – завовтузилась на сидінні дівчина.

– Приїдемо додому, – вкрадливо-оксамитовим тоном ледь не проворкотів Даларн, – і я надам тобі змогу перевірити його наявність в мене.

– Я ж перевірю! – сяйнула на нього своїми обуреними, але вдоволеними смарагдами.

– Я тільки – за! – хижо всміхнувшись, грайливо повів бровою чоловік.

А біля в’їзду до маєтку вже стояла подвоєна охорона, як і обіцяв батько. Й, судячи з усього, охоронці були просто нашпиговані купою артефактів, котрі мали б реагувати на будь-які прояви будь-якої магії, в тому числі й ментальної. Та й самі були явно з числа тих, хто мав досить потужний магічний резерв.

Проте, Віорін відреагувала на них абсолютно безрадісно: для неї це було на рівні того, що до її клітки прилаштували ще більше пруття. А те, своєю чергою, підкинуло ще більше дров у вогнище її ненависті до клятої тіні. Вона могла віддати належне хитрощам й майстерності тієї, але не могла забути, що батьків втратила теж завдяки їй. Помітивши, як стрімко впав настрій дружини, Даларн забрав у неї з рук коробку й підбадьорливо всміхнувся:

– Ми знайдемо його. Обіцяю.

Та, поки дійшли до будинку, Віорін вирішила, що не дозволить псувати настрій ні собі, ні чоловіку й, вихопивши в нього з рук коробку, рвонула до найближчого столу у вітальні. Коли Даларн наздогнав її, вона вже встигла зняти верхню частину й застигла, вражено втупившись у подарунок: перед нею, на підставці з мохового агату, що візерунком нагадував зарості трави, здіймалось мініатюрне персикове дерево, всипане одночасно й квітами з ніжного блідо-рожевого агату, й плодами з помаранчевої яшми. Листя було виготовлене зі смарагдів, а стовбур теж з яшми, але бурої. У підніжжя дерева розташувались, так само зроблені з каменю, мініатюрні кущі малезії. Все це сяяло й мерехтіло, розповсюджуючи довкола суміш аромату малезії й персику.  

Не встиг він спитати, чи подобається подарунок, як Віорін, стрімко розвернувшись, кинулась йому на шию й вп’ялась пристрасним цілунком в його губи. Ну, проти такої ініціативи він точно був не проти, тим більше, що швидко її перехопив. Ці вуста самі нагадували персик: пружній, солодкий, ароматний, і його хотілось з’їсти.

– Дякую! – видихнула вона йому в губи, ледь відірвавшись від них.

– Тобі сподобалось?

– Просто чарівний подарунок! – Віорін торкнулась цілунком його щоки.

– Я навмисне просив не вбудовувати в нього нічого, окрім аромату, – не випускаючи її з обіймів, хрипко прошепотів він. – Якщо захочеш перетворити його на якийсь артефакт – повна свобода дій.

– Ти знаєш, чим мене порадувати, – хитро всміхнулась дівчина.

– Хотів, щоб вони радували тебе і взимку.

Віорін аж стрепенулась:

– Я знаю, яким зробити цей артефакт! Він буде гріти!