4.2

– Інформацію знищено? – вже не очікуючи чогось обнадійливого, похмуро дивився на потенціометр герцог.

– Тут інформація лише за півтори останніх місяці! – розпачливо вигукнула Віорін. – Все! Ніяких щорічних перевірок!

Голова Департаменту повернувся до сина:

– Якщо офіцер Пайтон ще живий, буде надійніше, якщо за ним сходиш ти.

Двічі Даларну повторювати не довелось: за пару хвилин він вже був у кабінеті, де зазвичай проводились вимірювання магрезервів, але офіцера там не було. Дякувати, що чергових на кожному поверсі було, щонайменше, по двоє, тож, зрештою, йому доповіли, що офіцер Пайтон зараз в цілителя. В голові одразу ж промайнули купи версій можливого вбивства розшукуваного, й цілитель цілком вписувався в будь-яку і як вбивця, і як той, хто наразі, можливо, рятував життя Пайтона.

На влетілого в цілительський кабінет Даларна втупились одразу три пари очей: власне, цілителя, його помічника й самого офіцера.

– Перепрошую, лорде Артор, – трохи прохолодно кивнув йому цілитель, – але перед цілителем всі рівні, тож, будьте ласкаві, дочекатись черги, якщо тільки ви не балансуєте між життям й смертю.

– А що з офіцером Пайтоном? – вирішив з’ясувати все й одразу Даларн.

– Нічого серйозного, командоре, – ледь не підскочив з місця офіцер, але його утримав цілитель, тиснучи на плече. – Головний біль. Щось сталось?

– Виникли деякі питання, тому, як тільки ви звільнитесь, негайно зайдіть до голови Департаменту! – обережно просканувавши простір на наявність сторонньої магії, окрім цілительської, кинув йому Даларн і вийшов в коридор.

Хвилин за двадцять до кабінету герцога повернувся й Пайтон:

– Ваша Світлосте? – очікувально виструнчився він перед начальством.

– Останнім часом потенціометр потребував втручання артефакторів? – перейшов одразу ж до суті герцог.

– Так, Ваша Світлосте! – відрапортував офіцер. – Півтора місяця тому під час перевірки новачка відбувся збій, і потенціометр довелось віддати на переналаштування до ремонтної майстерні. Таке інколи трапляється.

– Зрозуміло. Можете забирати, – кивнув на прилад герцог.

Як тільки двері зачинились, Даларн гучно потягнув повітря носом:

– Що ми маємо? – глянув на батька. – Два місяці тому відбулось наше з Віорін одруження. За кілька днів це стало відомо всім. Ще якийсь час в тіні пішов на те, щоб знов вплинути на Пайтона, аби той сам збив налаштування приладу, щоб вже ніяких слідів втручання не залишилось. Таким чином, все, що в нас є – це Пайтон. Але, навряд чи наш менталіст залишив щось в його пам’яті, окрім головного болю, – він раптом завмер. – Головний біль! Чудова нагода дістатись будь-чиїх мізків!

– Підозрюєш д’Ґаола? – похитав головою герцог. – Він врятував життя не одному службовцю.

– Якби мені треба було вживатись у вороже середовище, я б діяв саме так, – скептично хмикнув Даларн.

– Кому, як не мені про це знати, – нагадав йому батько про специфіку своєї роботи. – В Департаменті перевіряють кожного перед тим, як взяти на службу, й дуже ретельно.

– Якщо ми вже прийняли за відправну точку, що наша тінь – сильний менталіст, то чому б йому не вплинути на тих, хто мав надавати про нього інформацію? – подала голос Віорін. – Ви ж не перевіряли ще й інформаторів, або ж інформаторів тих інформаторів? Так можна до нескінченності займатись лише перевірками. А ті, на кого вплинув менталіст, могли спорудити йому будь-які документи, до яких ніхто й прикопатись не зможе.

– А от до цієї думки варто прислухатись, – іронічним осміхом розтягнув губи Даларн, – оскільки звучить вона з вуст тієї, хто достатньо цих документів нафальсифікувала.

Поморщивши носа, Віорін ледь стрималась, аби не показати язика, що вже зовсім ні в які правила етикету не вписувалось, тому, лиш кахикнула, скосивши погляд на чоловіка. Той, помітивши не надто добрі іскорки в очах дружини, швидко перехопив її тендітні пальці й підніс до губ:

– Талановита в усьому, – торкнувся їх ніжним цілунком.

– До речі, про таланти, – покусуючи губу, дивилась вона на чоловіка начебто невидючим поглядом, думаючи про щось своє. – Тебе теж лікував д’Ґаол. І книгу мені подарував він же.

– Книгу? – зацікавився герцог.

– Так, – неохоче підтвердив Даларн, оскільки йому цей факт чомусь був не дуже приємним. – «Принципи нейтралізації темномагічних поранень».

– Рідкісна книга, – досить прискіпливо дивився на Віорін фер Артор-старший, наче шукав щось приховане в її поведінці. – Колись шукав її, але не пощастило знайти.

– Гадаєте, чи не піддали мене ментальному впливу? – скинула підборіддя дівчина. – Я добре відчуваю подібні речі. А з ментальним блоком вже просто зріднилась.

– Наш менталіст може виявитись надто вправним у вмінні обходити блоки, моя люба, – спокійно зреагував на її випад герцог. – Й, повірте, зайва пересторога дуже рідко буває насправді зайвою.

– В тебе є якісь конкретні пропозиції? – питально дивився на нього син.

– Ми перевіримо одне одного на наявність чи відсутність ментального впливу просто зараз, – підвівшись, герцог наблизився до однієї з шаф й, знявши з полиці три книги, зняв маскування й закляття-замок зі сховку, що був просто за ними, й дістав щось схоже на діадему, виточену з синьо-зеленого індиговіту. 

В центр кільця діадеми було вбудовано блакитно-імлистий селеніт, що мав сигналізувати зміною кольору про наявність магічного впливу. Віорін з цікавістю роздивлялась артефакт, адже подібного ще ніколи не бачила:

– Як я розумію, масово такі речі не виробляють.

– Взагалі-то, це – єдиний екземпляр, – сумно усміхнувся герцог. – Його змогли виготовити на моє прохання, але, на жаль, артефактор, що створив це диво, був дуже й дуже не молодим. До того моменту, щоб виготовити ще хоча б один, він не дожив.

– А ви певні, що ця річ працює без збоїв? – хижо зблиснули очі Віорін.

– От і перевірте, – розсміявшись, простягнув їй діадему герцог.