Глава 4. Головний підозрюваний

Віорін довго вертілась у ліжку, прокручуючи в голові всі події зі слідчої лабораторії. Щось там було не так з тим закляттям нищення, але вона ніяк не могла зрозуміти – що саме? Коли розбиралась з другим зліпком сліду, навмисне намагалась відстежити момент появи того закляття, але побачила вже по факту його дії.

– Вирішила все розставити по поличках? – пролунав над вухом вкрадливо-іронічний голос Даларна, котрий, як виявилось, не спав.

– Ти уважно дивився, коли я збільшувала проекцію сліду? – миттю окупувала вона його груди, вмостившись на них.

– Дивився, – зітхнув чоловік, – але момент його появи пропустив.

– Тобі це не здається дивним? – сперлась підборіддям на чоловікове плече Віорін.

– Хочеш сказати, що ти його появу теж не помітила? – попри темряву було помітно, як зблиснули очі Даларна.

– Саме так! – мало не підстрибнула дівчина. – Ми всі очікували його появу зі зліпка, але його там… не було! Це ж ідіотизм створювати собі купу складнощів у той момент, коли тобі, можливо, наступають на п’яти. Заради чого? Щоб просто тішити себе думкою, як весело ти обійшов тих, хто твій слід десь колись буде розбирати?! І то – не факт!

Кілька хвилин чоловік мовчав, обмірковуючи почуте, й думки, схоже, розбурхали його остаточно:

– Тобто, – сів він, притримуючи за плечі дружину, – виходить, що закляття знаходилось в одному з тих артефактів, що доставили на твою вимогу.

– Так, коханий! – задоволено, наче вона вже вирахувала підозрюваного, кивнула Віорін.

– Залишилось з’ясувати звідки доставили самі артефакти, – потер перенісся Даларн. – Зі складу, чи в когось забрали на якийсь час?

Дівчина ледь не вистрибнула з ліжка, але була миттю перехоплена за стан й притягнута назад до мужніх грудей:

– Далеко зібралась? – навіть крізь темряву було видно насмішкуватий погляд чоловіка.

– Ти не розумієш, що на артефактах могли залишитись сліди? – вперлась долонями в його плечі Віорін, намагаючись вирватись.

– Радість моя, – стримував сміх Даларн, спостерігаючи нестримне завзяття своєї дружини, – той, хто це зробив, точно не ідіот й він передбачив подібне. Тому, ми вже не знайдемо ніяких слідів, оскільки всі артефакти повернули назад, а я замовив такі самі для слідчої лабораторії, щоб не треба було наступного разу їх десь запозичати. А почнемо метушитись – дамо йому зрозуміти, що в нас з’явились підозри, й він зачаїться ще більше.

– Й ми нічого не робитимемо?! – ошелешено округлила очі Віорін.

– Посеред ночі? – все ж таки сміхотнув чоловік. – Точно ні. В усякому разі, на даний момент це не має ніякого сенсу. А завтра спробуємо посмикати нерви нашій тіні.

– Я не розумію тебе! – з обуренням дивилась на нього дружина. – Ти так спокійно говориш, знаючи, що та тінь просто в самому Департаменті!

– А ти гадаєш, що як я рознервуюсь – вона звідти зникне? – вже відверто глузував Даларн.

– Ну, знаєш! – пирхнувши, знов спробувала вирватись з його рук Віорін, але й ця спроба виявилась провальною.

Утримуючи дружину в обіймах, чоловік доволі легким рухом перекинув її на спину й нависнув над нею:

– Куди несе моє бодливе оленятко? – схилившись, він спіймав зубами мочку її вуха й ніжно прикусив. – Обіцяю, що завтра ми змусимо його понервувати й, можливо, він якось проявиться, якщо й не одразу, то з часом точно.

– Поки тільки він змушує нервувати нас, – намагалась розсердитись на чоловіка Віорін, але варто йому було пройтись низкою цілунків від вуха до плеча, як злість поступово трансформувалась в щось інше, що вона ніяк не хотіла усвідомлювати, але воно їй вже подобалось.

– Обіцяю, – продовжував говорити Даларн, перериваючись поцілунками, – буде нервувати й він.

– Як? – не вгамовувалась дівчина.

– Як нервуватиме? – підвівши голову, спантеличено глянув на неї чоловік.

– Як ти це зробиш? – завовтузилась вона під ним, натякаючи на нестачу кисню.

– Е-е-е, – приречено вигнулись його брови, – ти дійсно хочеш взнати це просто зараз?

– Ну-у-у, – винно кліпаючи оченятами, погладила вона його плече, – ти навіть не уявляєш, як це – коли тобі почали щось казати й змовкли.

Тицьнувшись лобом в її ключицю, Даларн застогнав:

– Ти – невгамовна!

– А ти знав – з ким одружувався! – пирхнула Віорін.

– Знав! – неочікувано скинувшись, він куснув її за вилицю. – І не втрачаю надію вгамувати хоч ненадовго!

– А треба? – зухвало дивилась вона йому в очі, що ледь не світились двома друзками зіркового неба.

– Зараз? – націлився вже на її губи чоловік. – Абсолютно точно й невідворотно!

– Тобто, – марно смикнулась дівчина, оскільки вже й руки були перехоплені й втиснуті у подушку, – я так нічого й не почую?!

– Почуєш, – обдало її губи спекотним подихом, – але трохи згодом.

Обуритись у відповідь – шанса Віорін не залишили. Та за пару хвилин обурення в неї могла б викликати вже спроба дати їй спокій.