3.3

Троє слідчих відділку підвели втомлені погляди на пару, що увійшла всередину.

– Командоре! – практично синхронно скочили вони й привітались зі старшим за званням. – Леді!

– Прошу знайомитись, – поставив перед собою Віорін Даларн, – моя дружина – леді Артор. Від сьогодні все, що стосується дослідження зліпків слідів зі справи зникнення леді й лорда да Ґрейнів, підпорядковується їй. Але тільки це.

У трьох парах очей спочатку відобразилось щось до образи скептичне, а потім – вираз полегшення: нарешті з’явився хтось, на кого можна скинути цю безнадійну справу! Від Віорін не приховалось ні перше, ні друге. Стиха хмикнувши, вона прокрокувала точно до того столу, на якому й лежали отримані нею ж зліпки слідів: з ґанку батьківської лабораторії й зсередини.

Окинувши оцінювальним поглядом весь інструментарій, вона почала роздавати команди:

– Мені потрібен ще один підсилювач, артефакт-проектор, але не стандартний, а цілительський, й три накопичувачі.

Помітивши дещо здивовані фізіономії офіцерів, Віорін повернулась до Даларна.

– Виконуйте! – кивнув він. – Й надалі, зробіть так, щоб вам не повторювали!

Всі три маги вилетіли з лабораторії, мов ошпарені. Дівчина скривилась:

– Шкутильгає ваша дисципліна!

– Вони не звикли до наказів, що лунають з таких чарівних вуст, – схилившись, Даларн торкнувся цілунком краєчка її губ.

– Скажи ще, що нещасні стояли просто зачаровані, – глузливо всміхнулась цими самими вустами Віорін.

– Якоюсь мірою – так, – очі чоловіка зараз відверто випромінювали таку жагу, що дівчині довелось трохи відхилитись від нього.

– Ти не забув де ми? – іронічно повела вона бровою.

– Хотів би я забутись, – сутужно зітхнув Даларн, випрямляючись, – але ж не дадуть.

Наче на підтвердження його слів, двері прочинились й всі три офіцери прокрокували до столу, розставляючи на ньому потрібні артефакти, після чого, зробивши крок назад, завмерли в очікуванні чи то наступних наказів, чи демонстрації.

– Ти не проти, якщо вони будуть спостерігати? – ставши позад неї, схилився до її вуха Даларн.

– Ні, – спокійно відреагувала Віорін.

За останні пару місяців вона вже звикла працювати в присутності сторонніх, хоча на початку це страшенно її бісило. Проте, її чоловік виявився, на диво, дипломатичним й просто сповив своїми аргументами так, що їй не залишилось нічого, як погодитись.

Встановивши гагатову сферу, в якій було запечатано зліпок сліду зсередини лабораторії, Віорін активувала обидва підсилювачі й цілительський проектор, направивши промені від них на чорну кулю. Коли всі три промені зійшлись в одній точці, вона натиснула кнопку на сфері, розкриваючи її, й почала збільшувати проекцію сліду незнайомця. Випустивши з рук дві вогняні цівки, вона вплела їх в структуру сліду, одночасно додатково підсвічуючи його й насичуючи енергією, завдяки котрій могла вибудувати повністю вигляд хазяїна сліду.

Поступово почали з’являтись обриси тіла злочинця, хоча до чіткого зображення обличчя було ще далеко, та й масштаб фігури поки ще не дозволяв щось роздивитись. Коли ж розмитість почала зникати, Віорін спробувала збільшити проекцію. Та, як тільки трохи збільшились розміри, образ різко змінив форму й на столі перед дівчиною виникла велетенська жаба, котра, нахабно квакнувши, миттю перетворилась на таку ж величезну мильну бульбашку й лопнула без жодного сліду, ніхто й зреагувати не встиг.

Тишу, що за цим послідувала, порушив лиш скрегіт зубів Даларна і його ледь стримане шипіння, з якого можна було вловити пару слів: «Вб’ю, потвору!»

Важко зітхнувши, Віорін потягнулась до другої сфери, в якій був зліпок сліду з ґанку батьківської лабораторії, але її руку перехопив Даларн:

– Зажди. Може, не варто поспішати?

– А який сенс чекати? – підвела вона на нього трохи приголомшений погляд. – Якщо він заздалегідь потурбувався про те, щоб познущатись з тих, хто спробує вийти на його слід, то він причепив закляття нищення цього сліду й ми в будь-якому разі не встигнемо зафіксувати його вигляд, оскільки закляття активується в момент збільшення проекції. Я просто перевірю про всяк випадок, але вже не сподіваюсь, що нам так пощастить.

Даларн повернувся до офіцерів:

– Є якісь конструктивні думки з цього приводу?

Двоє мовчки відводили погляд, лиш один спромігся визнати:

– Ми й до проекції дістатись не змогли. Тому, ідей – як запобігти тому закляттю – немає. Поки проекція зменшена – закляття не проявляється, і його не інактивуєш. При збільшенні проекції – воно, як відмітила леді Артор, вже спрацьовує. Ми з таким не стикались.

Він й сам це бачив: закляття було абсолютно невідомим і, явно з розряду ментальних, котрі після нищення не лишали ніяких слідів. Але менталістів такого рівня в Таруеллі не було. Та й в інших королівствах не чули. В усякому разі, офіційно. Й офіцер, що відповів, був якраз найкращим менталістом Таруеллу, тож, знав, що говорив.

– Підійдіть до столу, – кивнув він йому, – і все ж спробуйте в момент, коли леді Артор почне збільшувати проекцію, інактивувати закляття нищення.

– Слухаюсь, командоре! – не надто натхненно відповів той і, підсунувши стільця, сів навпроти Віорін.

Вона спробувала повторити все трохи повільніше, маючи дуже крихку надію, що офіцер-менталіст все ж встигне щось зробити, але перед ними знов квакнула й розчинилась у повітрі клята жаба! Навіть скануюче закляття миттю запустила слідом, але сліду якраз і не залишилось. Жодного! Даларн теж спробував просканувати паралельно з нею, але простір довкола виявився незаймано чистим, якщо не рахувати слідів власних заклять.

– Висновки й ідеї, якщо такі з’являться, в письмовому вигляді надішлете мені на магпошту протягом двох годин! – віддавши розпорядження слідчим, фер Артор подав руку дружині, й пара залишила лабораторію.

– Він нахабніє, – сердито процідив чоловік, коли вони зайшли до кабінету його батька. – Й робить цим велику помилку.