3.1

Побачивши подарунки, Віорін миттю забула й про образу, й про обіцянку покарання: вискнувши, вона аж вистрибнула з рук чоловіка й рвонула до столу, де лежали обидві книги. Даларн тільки дивився, всміхаючись, як в його дружини сяють очі, а руки смикаються від однієї книги до іншої, явно розгубившись – яку вхопити першою. Та, зрештою, рішення було прийнято, й, стрімко розвернувшись, вона просто повисла в нього на шиї:

– Дякую! – видихнула йому в губи.

Заради того, щоб відчути п’янкий присмак цих манких вуст, він ладен був перетерпіти будь-який біль, й заразом перетягнути сюди хоч всю батьківську бібліотеку – особливо, колекцію найрідкісніших книг, що викликали у Віорін найбільший захват. Якщо носити по одній – вистачить, щоб заціловувати не один рік.

Неохоче відпустивши звабливі губи дружини, прошепотів в них:

– Кохаю тебе, моє дурненьке бодливе оленятко.

– Чому одразу дурненьке? – попри трохи обурений тон, Віорін не спішила вивертатись з обіймів чоловіка, ніжно окреслюючи пальцем його вилицю.

– Тому, що неслухняне, – перехопивши її зап’ясток, підніс до губ долоню й продовжив цілувати вже її.

– А ось це, між іншим, – тицьнула вона пальцем йому по носі, нахабно розумуючи, – може бути ознакою зовсім не дурості, а наявності власної точки зору. Й ваша незгода з нею, дьєре Артор, не означає її неправильність.

– Я тебе зараз загризу! – прикусив він зубами її шию.

Віорін приглушено скрикнула, хоча й не від болю точно, й сміхотнула:

– Коли бракує аргументів, у хід йде груба чоловіча сила!

– Ну, все! – рикнув Даларн, підхоплюючи дружину під сідниці й саджаючи її на стіл. – Значить, застосую чоловічу силу, раз інші аргументи на тебе не діють! – попутно кинув він замикаючим закляттям у двері й потягнув з Віорін сорочку.

– Думаєш, подіє? – грайливо проворкотіла вона, розправляючись й собі з ґудзиками на його одязі.

– Спробувати ж можна? – його оксамитовий голос м’яко й невідступно обволікав її свідомість, заколисуючи й занурюючи до відчайдушно-спокусливого виру, від якого голова йшла обертом, а тіло аж поколювало нестерпно-солодкими голочками.

– Звісно, можна, – спершись руками на стола, Віорін відхилила голову, виставляючи на огляд свою витончену шию, й пройти повз цю довершеність Даларн був не в змозі.

Впиваючись губами в ніжну порцеляну гладенької шкіри, забував про все. Карбував цілунками, всотував її аромат, божеволів від дражливих доторків тендітних пальчиків до його тіла, розчинявся в ній і розчиняв її в собі. Млів від млосних схлипів дружини, зриваючи їх з її губ, й спивав нерівне дихання, що зривалось з них, п’яніючи від нього й насолоджуючись ним.

Час зник. Зник разом з простором й реальністю, що розтанула у безчассі. Не було нічого й нікого, окрім цих двох, що зливались воєдино, зриваючись в ошалілий танок поза часом й простором…

Втомлені, але щасливі, вони лежали, віддихуючись, на тісному диванчику, хоча тісно їм не було точно.

– І що ж ти з’ясувала? – вимальовуючи пальцем візерунки на плечі дружини, поцікавився Даларн.

– Невже хтось крізь своє гарчання на мене щось таки почув? – глузливо сміхотнула Віорін.

– Якраз я тебе чую завжди, – клацнув її пальцем по носі чоловік. – А ти мене, схоже, лиш вибірково.

– Який жахливий наклеп! – обурено куснула вона його за вухо.

Застогнавши, Даларн міцніше стиснув руки довкола стану дружини, притискаючи її до себе ще щільніше:

– Можеш продовжувати в тому ж дусі, але тоді ми вийдемо звідси хіба що завтра вранці.

– Ні-ні-ні! – смикнулась підвестись Віорін. – Нервова система дьєри Валіс цього не переживе! Як же! Двоє молодих невідгодованих людей вирішили померти голодною смертю! Вона розцінить це саме так.    

Окинувши все ще не вдосталь ситим поглядом принади дружини, Даларн зітхнув й погодився:

– Гаразд. Від зневоднення я тебе вже врятував, тож, й від голоду померти не дам також, – він розпустив обійми з жалем спостерігаючи, як манке дівоче тіло швидко зникає під шарами одягу. – То ти відповіси? – збираючи свій одяг, перевів заразом й тему.

– Мабуть, відповім, – озирнулась вона саме в той момент, коли її чоловік натягував штани, й спіймала себе на думці, що цей процес йде не в правильному напрямку й відвела очі, поки не спробувала той процес повернути. – Вся справа в артефактах-накопичувачах, котрі намагаються використовувати задля утримування порталу в діючому стані, – швиденько й собі вчепилась в робочу тему. – Вони всі обмежені тією енергією, котру встигли накопичити. Для короткочасних порталів – цього достатньо. А для стаціонарних потрібні накопичувачі, котрі будуть тягнути в себе енергію на постійній основі.

Застібуючи сорочку, Даларн озирнувся:

– Навіть найпотужніші не підходять?

– Навіть, якщо артефакт буде заряджено так, що він буде здатним живити світлом весь Арделл протягом місяця, – стенула плечима Віорін. – Таке враження, що портал висмоктує енергію всю разом – скільки б її там не було. Та, коли я спробувала створити артефакт, котрий може здобувати енергію з довколишнього середовища, портал протримався довше, але…, – вона на мить зам’ялась, – трохи не розрахувала артефакт й він не витримав такого току енергії через нього. Наслідки, – зітхнула вона, – ти чув.

– Що стало з твоїм метеликом? – наблизившись до дружини, Даларн спробував руками привести до ладу її розкудлане ним же волосся.

– Його затягнуло в портал, – враз стьмянілим голосом промовила вона. – Це останнє, що я побачила.

Він пригорнув її до себе:

– Ти не можеш бути певною, що його там знищило. Я не хочу, щоб ти плекала марні надії, але остаточно не з’ясовано, що стало з твоїми батьками. Зрештою, їх могло просто занести до світу, звідки немає можливості створити портал додому.

– Хотілося б в це вірити, – почувся її тихий голос з його плеча.

– Вір, поки ніхто не довів протилежне, – обхопивши долонями обличчя дружини, він поцілував її в кінчик носа. – Ходім, порадуємо дьєру Валіс своїм апетитом.