2.1

Не встиг Даларн зробити й кількох кроків службовим коридором королівського палацу, як почувся вже знайомий голос:

– Дьєре Артор! Мені здається, чи ви дійсно ігноруєте мене?

Завмерши на мить, чоловік витратив її на те, щоб приховати своє невдоволення й розвернутись вже з ввічливим усміхом:

– Вітаю вас, дьєре д’Ґаол. Ну, що ви! Просто останнім часом я надто обмежений саме в часі.

– Настільки, щоб нехтувати власним здоров’ям? – докірливо похитав головою високий кремезний чоловік, може, лиш трохи старший від самого Даларна. – Прошу, – махнув рукою поперед себе. – Я саме йду до свого кабінету.

– Дьєре д’Ґаол, – поморщився Даларн, – зі мною все гаразд. Рана практично вже не непокоїть.

– Ви поводитесь, як маленька дитина, що боїться цілителів, – насмішкувато хмикнув чоловік. – А в мене, між іншим, наказ Його Величності простежити за вашим станом. Тому, не змушуйте мене його порушувати. Ходімте, і це – не прохання! Ви зараз на службі, а накази цілителя також не обговорюються.

Сутужно зітхнувши, фер Артору довелось йти. В кабінеті його одразу ж передали до рук помічника королівського цілителя, щоб той підготував пацієнта до огляду. Проте, зняти верхню частину одягу Даларн не дозволив: ненавидів, коли його вважали слабким хоч в чомусь. Й, хоча підіймати праву руку було ще трохи боляче, демонструвати цього він не збирався.

Як тільки він оголив торс, його всадили на спеціальний стілець й спрямували на спину промені артефакту, котрий підсвічував подібні закляття зсередини, щоб можна було бачити і їхній вплив, й процес нейтралізації. Пару хвилин цілитель розглядав місце влучання дорахівського закляття, потім дозволив одягнутись.

– Що скажете, дьєре д’Ґаол? – застібуючи сорочку, вирішив все ж поцікавитись станом свого поранення Даларн.

– Якби виконували всі мої приписи – вже забули б про нього, – невдоволено пробурчав цілитель. – Але хто ж слухатиме?! Я чув: ви одружились? Невже вашій дружині все одно як ви почуватиметесь? Якщо зайвий раз не поносите її на руках, гадаю, менше вона вас не кохатиме.

– Моя дружина якраз категорично проти того, аби я її носив, – виступив на захист дружини Даларн.

– Зрозуміло, – докірливо похитав головою цілитель, – її ви не слухаєте теж.

– Чому ж? – хмикнув він. – Коли вона намагається мене лікувати, я дуже уважно прислухаюсь до її рекомендацій, тому, мій стан не погіршився хоча б.

– Серйозно?! – брови цілителя навіть підстрибнули догори. – Вона змогла розібратись з вашим пораненням?!

– Якщо моя дружина ставить собі за мету з чимось розібратись, то шансів у того «щось» залишитись для неї незрозумілим – ніяких! – стримано сміхотнув Даларн.

– Моє шанування леді Артор! – з повагою покивав головою д’Ґаол й рушив до однієї з книжкових шаф, звідки дістав якусь книгу. – Візьміть, – простягнув Даларну. – Гадаю, вашій дружині буде цікаво, а в бібліотеках вона цього не знайде.

Книга називалась «Принципи нейтралізації темномагічних поранень», й вона точно належала до рідкісних видань, оскільки темна магія знаходилась під забороною, а знання про неї можна було знайти лиш в тих, хто якраз тією нейтралізацією й займався. Й вони всі знаходились на королівській службі.

– Дякую, – хитнув головою Даларн, відмовляючись, – але це явно закрита інформація.

– Облиште! – махнув рукою цілитель. – Ви маєте доступ й до більш закритої інформації. Не думаю, що леді Артор почне її розповсюджувати десь, де цього робити не варто.

Даларн напевне знав, як розгоряться очі Віорін, варто буде побачити цю книгу. Вони в неї завжди горіли у двох випадках: коли він націлювався на її губи й коли вона чула про якісь нові закляття. І ця книга однозначно привела б її у захват. Тож, спокуса взяти її – була великою.

– Дьєре Артор! – всміхнувся д’Ґаол. – Я вже не маю потреби в цій книзі: знаю її від першої сторінки до останньої. Якщо ж леді Артор так цікавиться новими знаннями, як ви кажете, то їй вона точно більш необхідна. Й, повірте, я не вважатиму, що за це мені мають завдячувати: люблю людей, котрі цінять знання.

– І все ж, я вам вдячний, – поштиво кивнув Даларн, приймаючи дарунок.

– Пусте, дьєре Артор! Але я наполегливо рекомендую вам все ж обмежити свою рухливість: швидше одужаєте – швидше повернетесь до повноцінного життя й без наслідків.

Розпрощавшись з цілителем, Даларн рушив в лабораторію Департаменту, де наразі працювала його матір на пару зі своїм чоловіком. У світлі останніх подій було вирішено доцільним повернути їх до Арделлу, сподіваючись таким чином досягнути одразу обох цілей: просунутись у вивченні можливостей просторової магії й спіймати на живця того, хто раніше полював на сімейство да Ґрейнів. Одним з припущень батька Даларна було не полювання невідомого конкретно на Віорін, а на будь-кого, хто першим би створив стійкий портал. Але поки що цей невідомий проявився лиш поблизу їхнього маєтку. Хоча, це могло бути й відволікаючим маневром.

Матір радо зустріла його щасливою усмішкою. Тільки в очах її чомусь не було сяйва.

– Щось сталось? – стурбовано вдивлявся в її обличчя син.

– Чому ти вирішив? – постаралась вона усміхнутись якомога ширше.

– Не бачу радості, – докірливо хитнув він головою.

– Неправда! – обурилась жінка, обіймаючи його. – Я завжди рада тобі, синку!

– Я не про цю радість казав, мамо.

– Просто – втома, – стенула вона плечима. – Не більше того.

– Чому я тобі не вірю? – окинув її похмурим поглядом син. – Знов якісь непорозуміння з батьком?

– Що ти?! Ні! Твій батько зараз – сама турбота й ввічливість! – як не дивно, але саме на цих словах в її очах з’явився дивний блиск. – У вас все гаразд? – миттю змінила вона тему.

– Так, – вирішив він поки не тиснути. – Але Віорін хотіла б дещо випробувати на практиці.

– Гаразд, – радо кивнула матір. – Приїжджай з нею завтра й ми це обговоримо.