1.1

– Над чим ти так зосереджено роздумував, втікши від мене? – лежачи на його плечі спитала Віорін, коли вони нарешті були здатні говорити хоч щось.

– Я не тікав, – цмокнув її в кінчик носа Даларн.

– Гаразд, опустимо це ствердження й повернемось до першої половини питання, – іронічно хмикнула дівчина. – То над чим?

– Ти тільки-но провернула цілу операцію з ліквідації наслідків надлишкової праці, а тепер хочеш знов про неї?! – сміхотнув чоловік.

– Ну-у-у…, – смішно поморщила вона носика, – мені ж цікаво.

– Все! – пригорнув він її до себе щільніше. – Твої аргументи мене переконали: сьогодні – відпочиваємо! Можемо спуститись за сад й поплавати в озерці.

– Ну, хоч натякни, – промуркотіла вона йому в шию, горнучись ще більше.

– Такими темпами, – його рука ковзнула спиною дружини, окреслюючи всі вигини, що під неї траплялись, – натякати я зараз буду на дещо інше.

– Гаразд! – стрепенувшись, Віорін спробувала відсторонитись від чоловіка. – Ходім плавати.

– То натяки продовжити там? – не відпускав він її, лихоманково зблискуючи своїми синьо-чорними вирами.

– Навіщо ж натякати? – ледь відчутним рухом окреслила вона його губи, отримуючи від цього окреме задоволення. – Можна й прямо поговорити.

Даларн ледь стримав стогін, збурюючись від її доторків, й відсторонився сам:

– Маєш рацію, але краще – там. Інакше, ризикуємо зустріти вечір в цьому ж ліжку. А ще, – почав шукати очима він свій одяг, – не завадило б поснідати й взяти щось з собою на берег.

За годину, прихопивши кошика з наїдками, що приготувала їм дьєра Валіс, вони вже мчали садом, перекидаючись жартами та ласуючи на ходу персиками, котрі якраз достигли й принадно яскравіли з гілок. Озерце, що вигулькнуло з-за дерев, дійсно було невеликим, але цілком достатнім, щоб наплаватись в ньому досхочу всього лиш двом людям. Берег перед ним було всипано дрібним м’яким світло-золотистим піском, що аж сяяв, манливо виграючи сонячними бризками.

– Краса! – потягнулась від задоволення Віорін, мружачи очі від відблисків на воді.

– Абсолютно з тобою згоден, – обхопивши зі спини, притиснув її до себе чоловік, й тон, яким він це промовив, не давав однозначно зрозуміти, що, чи кого він конкретно мав на увазі.

Його руки потягнулись до застібок її блузки, як раптом, не зупиняючись, він прошепотів:

– Не рухайся й продовжуй усміхатись.

– Що сталось? – розтягуючи губи в усмішці, все ж напружилась Віорін.

– Ментальний блок, – шепнув їй на вухо, вдаючи, наче пестить його.

– Стоїть, – мало не мліючи тихо відповіла дівчина.

Обіймаючи дружину, Даларн торкнувся браслета на руці, посилаючи сигнал охороні, за яким вони мали дуже обережно й непомітно перевірити весь периметр маєтку. Тим часом, вони обидва залишились лиш в білизні для плавання.

– Зараз зайдемо у воду й прикриєш мене ілюзією так, щоб я міг непомітно пірнути, а тебе продовжували б бачити поряд зі мною, – потягнув її в озеро чоловік.

– Хтось пробив захист? – усміхаючись повернула до нього обличчя Віорін.

– Ментальна магія вміє знаходити шпарини, – зупинившись на глибині, де вода сягала грудей, обійняв її Даларн. – Давай.

Притискаючись до чоловіка, вона обережно торкнулась рукою артефакту, що завжди висів в неї на шиї у вигляді бірюзового кулона, й активувала його. Їх обох миттю оповило нитями енергії, що точно скопіювали контури тіл й, коли Віорін шепнула: «Готово!» – Даларн, набравши в легені повітря, дуже повільно занурився під воду, намагаючись не збурити її поверхню, й поплив до іншого берега, де в одному місці той був весь у заростях кущів верболозу, що аж стелився понад водою.

Прикриваючись віттям, чоловік попластував попід кущами, одночасно активуючи свій маскуючий артефакт, завдяки якому хвилин з десять замість нього бачитимуть лисицю. Утримати на довше настільки відмінний від людини вигляд, артефакти поки що не були здатні: обриси тіл надто не збігались. Але, щоб добігти до захисного контуру, йому й п’яти хвилин вистачило б. Як тільки ілюзія накрила його, він рвонув по найкоротшій прямій до тієї точки охоронного периметра – звідки тягнулись енергетичні промені чийогось ментального закляття.

Біля ялівцевої огорожі не було нікого. Все ще прикриваючись ілюзією, Даларн просканував місцевість, але єдиний об’єкт, від якого тягнулись ментальні промені – сидів просто перед ним у вигляді велетенської жаби. Та не встиг він сформувати закляття, щоб локалізувати її, як вона надулась й лопнула, наче мильна бульбашка. Саме в цей момент по той бік кущів підбіг охоронець, прикриваючись ілюзією собаки. Кілька секунд вони розчаровано дивились одне на одного, а потім інактивували ілюзії.

– Когось помітили, Корнесе? – не надто сподівався на удачу Даларн.

– Ні, командоре, – хитнув той головою. – Тільки відчув енергію закляття з цього місця.

– Перевірте весь периметр.

– Вже перевіряють.

Відпустивши офіцера, Даларн повернувся до дружини, що сиділа на березі одягнута, обхопивши коліна руками:

– Нікого не знайшли? – зрозуміла вона з виразу його обличчя.

– На жаль, – скривився він. – Залишив лиш таке собі знущальне закляття-ілюзію, котре миттю й зникло, навіть сліду не залишивши. Він явно прогресує.

– Менталістів не так багато в Таруеллі.

– І всі вони на королівській службі, – поморщився Даларн. – Проте, рівень їхнього потенціалу перевірено – таких унікумів серед них немає. Це – прихований менталіст. Але звідки? Вже років п’ятдесят як перевіряють всіх новонароджених на схильність до магії.

– Може, хтось зумів розвинути свою здібність? – знизала плечима Віорін.

Сівши позаду, Даларн притягнув дружину до своїх грудей й, вклавши її голову собі на плече, притулився щокою до її скроні:

– Менталістів перевіряють регулярно. А, не маючи вродженої схильності, розвинути її до такого ступеня неможливо, – чоловік нервово хмикнув. – Він ніби познущатись спробував! Таке враження, що ця потвора постійно десь поряд, наче тінь!