Славна гулянка

Різні екземпляри втрапляють до стін Леройса, екстравагантних найбільше (чого тільки одні вибрики брата Хінки вартують, а він, між іншим, за місцевими мірками далеко не клоун). Та є й ті, хто ідеально вписується в антураж цього похмурого сірого місця – спокійні мовчазні адепти з величезними синцями під очима, буркотливим мовним апаратом і поглядом, що відразу хочеться відсунутися якомога далі, бо: «П-проклянеее!»

Окрім того, що пхатися від найближчого поселення людей до академії «Леройс» зо двадцять кілометрів полями й лісами, так і місцинка сама по собі не дуже привітна. А річ у тім, що академія «Леройс» - це дім шанованого дракона пана Леройса. Так би мовити, заснував благодійний навчальний заклад на базі свого маєтку.

Подумаєте, що якось дрібно з боку древнього дракона? Та де там… Найбагатші королі такими апартаментами часом похизуватися не можуть. Плутати коридорами замку Леройса можна ще довше, аніж пиляти ті нещасні двадцять кілометрів! Загубитися тут теж на раз-два… Але благо є добрі духи-провіднички, які залюбки підкажуть дорогу. А так як я страждаю топографічним кретинізмом, то, мабуть, в обличчя мене знає кожен із духів-провідничків цього замку.

Так-от: жила собі, не тужила, вчилася помалу (не сказати б, що відмінниця, але в цікаві для мене теми поринаю з головою), з духами-провідничками володіннями Леройса гуляла, з Хінкою та її братом на вихідні та свята назад у місто вибиралася, мріяла після закінчення академії в ній і лишитися (не те щоб вибір у мене великий був, та Леройс завжди зваблював своїми нерозгаданими таємницями й прихованими можливостями), та тепер у найкращому випадку чекатимуть мене вічні страждання в ролі піддослідної для адептів, а в найгіршому… Ну тут мені вже фантазії не стачить, бо про долі таких сердег звісточки до нас не долітають…

А все через ту кляту гулянку!

Знала б, що все так обернеться, лишилась би вдома нові заклинання вивчати…

- Хінусю, ти не хвилюйся – Нері в надійних руках! Хіба хоч одна на мене скаржилася? – братик Хінки вже добряче наклюкався.

- Ну гляди мені, Ґруне, полишаю на тебе свій скарб, як що з Нерусею станеться, то більше не буде чим тобі перед дівками хизуватися, уторопав?! – молодша сестра хапнула гульвісу за барки, підтверджуючи реальність своїх погроз.

- Хінко, ну за кого ти мене маєш, га? Усе роблю для того, щоб ти зі своїм Ґро-фе-лем могла зі спокійною душею простирадла в моїй кватирці м’яти, а ти ще й залякати намагаєшся?! Хоч би посоромилася! Іди вже, та не псуй нам з Нерусею всі веселощі, - Ґрун закинув мені одну руку на плече, по-братерському огортаючи в обіймах, і змахом іншої випроваджував з кабака молодшу сестру.

- Нері, ну точно все гаразд? – Хінка не зважала на брата, сильніше стискаючи своїми теплими руками мої холодні долоні. – Якщо хочеш, я залишуся… - ох і лукавила Хінка: на лобі ж було написано, як їй уже свербить.

- Точно-точно, іди вже! Бо коли ще видасться нагода з Ґрофелем братові простирадла пом’яти? – не стрималася я.

- І ти туди ж?! – залементувала Хінка. – Ну їй Богу, ви з Ґруном одного тіста книш! Ви б задумалися щодо того, щоб звити любовне гніздечко вдвох, – вирішила не відставати Хінка й дошкулити нам у відповідь. А ми в унісон:

- Згинь! – ну точно два огірочки одного засолу.

Й ось уже одна закохана по самі вуха на крилах любові (а може хтивості, хто там розбиратися буде) випурхнула з шинку в обійми пристрасної ночі.

Та, як виявилося, у сімейці Ґранцвелл не тільки Хінейвену дупу вразила стріла Амура: не дарма вони з братиком одного поріддя, бо той уже від найсправжнісінького кохання до чергової усміхненої білявочки з пишними персами та довгими ногами то цвіте, то в’яне.

І знаю вже я, якої пісні мені цей горе-коханець защебече за хвилин п’ять…

- Нерусю! – парубок складає руки в благальному жесті.

- Кохання? – скептично мугикаю я.

- Кохання! – ствердно киває Ґрунар.

- Звечора до рання? – хочеться трішки його помучити перед тим, як звільнити від Хінчиної обітниці.

- І, мабуть, вже й останнє! – брат Хінки театрально хапається за серце.

- Вільний, – винесла я нарешті свій вирок.

Очі в Ґруна вдячно засяяли, та вже за мить парубок насупив брови:

- А ти як? Хінка ж теж дала драла… – яким би ласим до галасливих гулянок та прекрасних панянок не був Ґранцвелл-старший, та слово «відповідальність» – для нього не пустий звук.

- Усе гаразд, я розумію, – підбадьорливо кивнула я у відповідь на недовірливий погляд Ґрунара.

- Ні, Нерітеє Норво, так не піде. Просити когось іншого за тобою наглянути я не буду, бо сама знаєш, які тут наглядачі. Хм-хм… – чухав потилицю Ґрун, і таки на слушну думку начухав: - Ми, знаєш, як вчинимо? – хлопець підкинув у повітрі солідний мішечок із грішми. – Ось тримай. Захочеш, знайдеш собі кімнату. Тільки ти ж знаєш куди йти? В інші мотелі навіть не пхайся: бозна, що за контингент там вештається. А ні, то підшукай візника, що аж до стін Леройса тебе доправить. Хоча… Хтозна, що ще й за візничий трапитися може… Краще винайми кімнату, а я тебе вранці заберу.

Мене ж з цього монологу цікавило лиш одне: