Передсмертна записка

Знаєте, бути адепткою академії «Леро́йс» – дуже престижно. Усі з невимовним захватом споглядають твою нагрудну нашивку з величним чорно-сірим драконом. Є такі, що й шарахаються як тільки вздрінуть; у бійку з вами не полізуть.

Он, брат Хінки, подруги моєї, завжди вляпається кудись, а потім що? А потім сухий із води виходить та ще й у плюсі! Місцеві розбійники самі свої кишені вивертають, аби тільки не загриміти в холодну за те, що косо в бік адепта з Леройса глянули. А якою ж популярністю він користується в місцевих краль!

На жаль, далеко не всі можуть похвалитися заступництвом академії «Леройс»: на багатотисячне місто нас якщо на два десятки нашкребеться, то й уже добре. І справа не в тому, що обдарованих чаклунів на пальцях перелічити. Хоча і це теж… Просто далеко не всі такі цілеспрямовані: бо до академії «Леройс» пиляти кілометрів добрих зо двадцять, якщо не більше. Минути треба ліси й поля… А дисципліна в академії сувора… Не кожен зможе відмовитися від бурхливого студентського життя: ні тобі шинків, ні вечірок. Не академія, а монастир, коротше. Хоча й у монастирі веселіше буде.

Проте тільки адепти академії «Леройс» можуть похизуватися недоторканністю. У всіх сенсах до того ж: хоч людину вбий, та без письмової згоди ректора тебе навіть пальцем торкнути не посміють. А з того, що доходило до моїх допитливих вух: ректор такого дозволу не надав жодного разу.

Однак, якщо його куля «Verità» покаже, що винен, то начувайся. Душі цих злочинців і після смерті не знаходять спокою: приречені на вічні страждання – стати манекенами для тренувань адептів. Що на тих грішниках тільки не випробовують: від смердючих настоянок аж до смертельних заклять (а до речі всі ті муки ув’язнені духи відчувають як живі).

Але не подумайте: кожен отримує по справедливості – відповідно до своїх діянь, а тому поспостерігати за тим, як злісного духа, який вирізав ціле селище, вивертає всіма кольорами веселки від чергового експериментально зілля, не так і совісно, ба більше, до таких паскуд і самому руки прикласти хочеться.

Звісно є й ті, хто таких методів боротьби зі злочинцями не поділяє, але академія «Леройс» – сама собі законодавець, суд і виконавець! Ті, хто вступають сюди, погоджуються із запровадженими правилами, а ті, хто не вступають… Та їх взагалі ніяк не обходять тутешні правила.

Але хай би хто там що не думав, та репутація академії бездоганно чиста, але від того не менш моторошна…

Та повернемося до брата Хінки й кралечок, яких він проводжає вечорами. Так-от, ви думали, звідки такий попит на цього дурбецала, що вчасно язика припнути не може? А от з тієї то Леройсівської недоторканності все і випливає. Для вечірніх прогулянок райончики тут не дуже, а воно ж хочеться… А з адептом академії «Леройс» воно не страшно буде, ні в кого духу не стачить щось відмочити, допоки ти в компанії Леройсівця, навіть якщо той знає тільки одне єдине заклинання сверблячки. Мене цей статус теж не раз рятував із біди, навіть силу застосовувати не доводилося: потрусив емблемою перед очима, залякав іменем самого грізного й непереборного Лейроса, то вже й ніхто до тебе не сунеться, а попетляти пустими маленькими вуличками вечорами я люблю.

Коротше, для мене сірої безталанної миші потрапити на поруки до академії «Леройс» було справжнім подарунком долі. Здивуєтесь, але серед адептів не так багато родовитих чи видатних магів. Це скоріше місце для знедолених, що хочуть досягти чогось у житті, маючи при цьому у своєму розпорядженні тільки себе та свою наполегливість. Тут нас вчать витискати з себе те, чого нема, й обертати свої вади у найзавидніші переваги.

Хотіла б я поділитися з вами тим, як втрапила до Лейроса, та мені, власне кажучи, самій уже добрих декілька років не дає спокою це питання. Оскільки нічого я, окрім того, як посварилася з тіткою й чкурнула зо двадцять добрих кілометрів по полях та лісах аж до самої академії «Леройс», на превеликий жаль, не пам’ятаю.

Хоч і любою, та все ж противною тітуся Ґри́зна була. Леліяла у своїх обмежених думках для мене кращої долі, та її прагнення запхати мене до якогось третьосортного коледжу, після якого мені тільки коровам хвости крутити (та й туди безкебетну б не допустили), мене геть не влаштовували. Бачила мене кмітливою дружиною якогось недолугого, зате дуже заможного фермера (саме такий контингент навчався в тому третьосортному коледжі). Усе переповідала мені історію успішного шлюбного життя знедоленої Ганни́чки з фермером із третьосортного коледжу, та забувалася тітонька Ґри́зна, що не Ганни́чка я, і голова в мене своя на плечах, а в ній і думки не про коледж, корів та фермерів, а про щось більше...

Отак наслухавшись переповідок про адептів Леройса, повіривши в казку, я й пропиляла ввесь той шлях на своїх двох, а там і зомліла. А прокинулася… Адепткою академії «Леро́йс»! Та люди тямущі (у сенсі старші адепти) запевнили, що горювати нічого, бо така заковика вступу: пройшовши випробування, ти не згадаєш, як втрапив до Леройса, а не пройшовши, прокинешся вдома, та тут уже й забудеш, що колись туди вступав.

Сам лукавий не зна, які піруети я там виробляла, та, зрештою, яка різниця, якщо свого досягла?

Та тепер, надмірною полохливістю я ставлю всю свою подальшу кар’єру під загрозу, а я ж її навіть ще не розпочала!

P. S. Якщо хтось колись знайде цю нотатку невідомої адептки, запам’ятайте ці слова: вступивши до академії «Леро́йс», радійте цьому подарунку долі й не ґавте жодних можливостей, однак... Ніколи. Нізащо. У жодному разі. За жодних обставин. Просто нізащо у світі не порушуйте правил академії, особливо тих, що стосуються драконів, бо тоді покарання для духів-злочинців здадуться вам проявом справжньої милості.