Сон-Квіти

    Лея сиділа на трухлявій колоді підперши голову руками. Вона сильно вагалася і це згризало її зсередини. З одного боку дівчина хотіла побачити Майка ще раз тай іти їй нікуди, але з іншої – незручно просити про таку послугу. Вона поглянула на небо, що поволі почало вкриватися ковдрою зірок. Повіяло нічною прохолодою. Лея підвелася з місця й підійшла до першого ліпшого дерева. Вона сперлася на стовбур боком, задаючи одне й те саме запитання.

-Покликати?.. Ні… Чи все ж таки?!

    Дівчина починала сердитися на себе за таку не рішучість. Раптом вона крикнула що стало сили: «Майк!»

-Для чого так кричати.-буркотів голос позаду. Хлопець стояв затуливши вуха долонями і прижмуривши очі, ніби йому було боляче не тільки слухати, але й бачити її.

-Ти давно стоїш ось так за моєю спиною?

-Відколи ти сюди прийшла.-хихикнув хранитель.

-І мовчав?-здивувалася Лея.

-Мені було цікаво дивитися як тебе з середини розриває невпевненість у діях. Наче маленьку комашку, яка не знає куди їй податися на пошуки їжі.

     Лея прогарчала і штовхнула хлопця в плече. Як цей юнак сміє кепкувати над нею? Вони навіть не знайомі до діла. Тай до цього всього дівчина вже кілька годин сидить в лісі, закутуючись міцніше в накидку.

-Ай…-відсторонився він.

-А раптом я говорила б про щось особисте? Хіба так важко просто сказати що ти тутечки, за моєю спиною?!

-Я зараз не розумію.-примружив одне око Майк,-Ти злишся?

-Звісно. Це мене розчарувало.

-Справа не у цьому… Ти начебто сердишся, а в цей момент виглядаєш смішною.-продовжував кепкувати хлопець.

    Лея кинула на нього лютий погляд і дістала меча. Лезо зблиснуло під світлом місяця. Дівчина гордовито задерла носика.

-А так уже не смішно?

-Ти завжди всі свої питання вирішуєш зброєю?-відсторонився хлопець. Лея трохи почервоніла, заховавши меча.

-Мене цього навчали з дитинства. Тато говорив, що потрібно завжди триматися напоготові. Мене навчали військовій справі, політиці та складанню планів.-поринула в спогади дівчина. На якийсь момент серце пройняла туга. «Чи шукають мене?»: крутилося питання в голові.

-Ого…Суворий у тебе батько.-Майк спідлоба глянув на Лею,-Ходімо.

-Куди?-хлопець витягнув дівчину з думок.

-У мій дім. Я не часто туди заходжу. Полюбляю спати на природі, але для тебе зроблю виключення.

-Я краще тут залишуся.-процокотіла зубами Лея, коли вітер здійнявся сильніший.

-Ага. Аякже…Невже тобі лячно зостатися зі мною наодинці.-хитро вишкірився Майк.

-Нічого мені не страшно. Веди в свій «палац».

    Як виявилося іти довелося чимало. Леї здавалося що вона заходить все глибше й глибше у ліс. Дерева ставали вищими та старішими. Їхня кора була трухлява, але вони ще трималися. Деяке коріння навіть вилазило з під землі. Невдовзі, вони прийшли до маленького дерев’яного будиночка. Лава, яка стояла біля прочиненого вікна, схилилася на бік. Одну ніжку згризли невідомі комахи. Двері пронизливо скрипнули. Від цього звуку шкірою пробіг мороз. Дах у деяких місцях трохи зламаний. На ганку давно уже ніхто не порався. На деякі сходинки Лея наступала обережно та повільно. В середині відчувалася вогкість. Підлогою, в деяких місцях, розходились вологі плями. В куточку розташувалася запилюжена піч, а неподалік стіл з стільчиками, які теж потребували ремонту. Майк зачинив вікно й заслонив його подертими шторами. Лея повернулася в інший бік й випадково наскочила на тумбу. Хлопчина одразу підскочив до неї й витягнув з однієї шухляди свічку та сірники. Він зробив кілька спроб щоб запалити річ, але марно. На мить дівчині стало шкода хлопця. Він був змушений мешкати в жахливих умовах. Проте якщо подумати, дім можна полагодити. Лея наблизилась до Майка, який не збирався здаватися. Він чиркав сірник, що давно набрав у себе вологи. Дівчина поклала праву руку на плече хлопця і той розчаровано зітхнув.

-Схоже сидіти нам у темряві.

-Чому?

    Лея простягнула ліву руку, тендітно торкнувшись нею до свічки. Маленький язичок спалахнув, осяявши невеличку хатину.

-То ти чаклунка?

-Це складно з’ясувати. Я не знаю ким були мої батьки. Можливо, тато був чаклуном, а я успадкувала це.

-Ти не знаєш своїх батьків?

-Мені сказали що вони померли.-дівчина перевела погляд у вікно.

    Майк поглянув на Лею, злегка усміхнувшись. Хлопчина смикнув дівчину за сукню, яка за цілий день вкрилася брудом.

-Можеш взяти щось з шафи.

    Дівчина вдячно кивнула. Вона підійшла до старенької, що ледь стояла на своїх коротких ніжках. Лея обережно почала ритися в купі одягу. «Гардероб більший ніж у мене»: мугикнула сама до себе.

-Ось ця сукня пасуватиме тобі.-промовив хлопець, який постав у неї за спиною.

-Вона дуже розкішна. Шкода таку річ. Можна я візьму комбінезон і одну з твоїх сорочок.

-Як знаєш.-стенув плечима Майк, зникаючи за дверима.