Вернон стояв у холі, одягаючи свій довгий чорний плащ. Він засукав рукави й узяв меча.
-Лея, годі.
Струнка й круглолиця дівчинка схопила одного пиріжка з таці яку несла Марта. Її чорне волосся спліталося в міцну косу. Вона прикипіла поглядом до Вернона, розгублено перебираючи їжу в руках.
-Скоро буде вечеря.-сварила далі старенька.
-Татку, ти знову йдеш у справах?
-Так, моє сонце.-мило усміхнувся хлопець,-Ти не хвилюйся. Чекай мене на сніданок.
-Можна мені піти з тобою? Ти говорив, що коли я буду дорослою ти братимеш мене з собою.-тонким голосом скиглила дівчина.
-Ти ще неготова. Я обіцяю, наступного тижня ми підемо на полювання.
-Ти говорив уже це 100 разів. Я уже 18 років сиджу у цьому будинку. Я хочу побачити світ про який стільки разів читала у книгах.
-Я хвилююся за тебе. Король Моріс з королевою Анабель досі шукають тебе. Вони прагнуть твоєї смерті так само як смерті твоїх батьків.-хлопець поцілував Лею у щоку.
-Але ж…
-Годі сперечатися з батьком.-з кімнати вийшов Повелитель смерті.
-Пробач дідусю.-винувато схилила голову дівчинка. Вона простягнула пиріжок Вернону,-Візьми та перекуси в дорозі.
-Дякую люба.
Хлопець зник за дверима. Дівчина сумно гляділа йому в слід.
-Ходи сюди, моя дівчинка,-покликав Повелитель смерті.
Лея вмостилася поруч з дідусем. Він ніжно обійняв онуку й тихо говорив:
-Ти ж знаєш що батько сильно хвилюється за тебе?
-Я розумію. Якщо так треба, отже буду сидіти у цій в’язниці.
-Це наша безпека, а не в’язниця.-усміхнувся чоловік.
-Сподіваюся, що тато пам’ятає про мій день народження.
-Ну звісно.-втрутилася старенька Марта, яка несла тарілку з запеченою качкою.
-Дідусю, можна запитати тебе дещо?
-Звісно, дорогенька.
-Чому ви назвали мене Леєю?
-Це гарне ім’я. Невже тобі не подобається?!
-Сьогодні мені наснився силует жінки, що шепотіла до мене: «Моя люба Ізабела». Можливо, ця жінка і є моя мати.
Повелитель смерті напружився. Він випрямив спину й потер роги. Марта окинула його застережливим та осудливим поглядом.
-Твоя мати померла. Я сам тебе приніс у цей дім.
-Я знаю. Напевно це всього лиш сон.
-Усе вірно.-підтвердила старенька,-Сни підступна річ. Ходімо краще вечеряти.
-Дякую бабусю,-дівчинка весело підхопилася й кинулась до столу.
Чоловік також підхопився на ноги.
-Вона не має знати.-наче сам до себе повторював він.
-Це просто сон. Не думайте про погане.
-Вернон не пробачить мені якщо Лея помре.
-Хіба у Ваш план не входило відправити дівчинку на війну проти її ж батьків?-вигнула брову Марта.
-Вона ще неготова. Ще не час. Ми не готові її втратити.
-Уся правда рано чи пізно вилізе на поверхню.
-Дідусю, я зараз сама усе з’їм,-засміялася Лея.
-Уже біжу.
Повелитель смерті обійшов Марту й кинувся до столу з веселим криком.
***
Анабель мовчки сиділа перед дзеркалом. Після зникнення Ізабели вона, майже, ні з ким не розмовляла. Жінка помалу розчісувала своє волосся, вдивляючись кудись далеко. Її думки були не досяжні і тривожні.
До кімнати зайшов Моріс. Чоловік сумно глядів на Анабель, але не наважувався щось сказати. Він сів поруч з дружиною. Король відібрав у Анабель гребінець, відкинувши його на ліжко.
-Скажи хоч кілька слів.
Жінка зміряла його байдужим поглядом. Анабель підхопилася з місця й підійшла до вікна. Вітер сумно сколихував дерева. Зорі поволі пливли небом, наздоганяючи місяць. До кімнати постукали. Моріс важко видихнув і підвівся з місця. Пізнім гостем виявився Рональд. Чорноволосий та міцної статури хлопець. Він трохи потупцяв на порозі. Моріс запросив юнака пройти до кімнати. Той трохи повагався та все ж таки увійшов. Він зміряв королеву поглядом, який нічого хорошого не обіцяв.
-Тітонько, у мене є трохи інформації, але вона не втішна.
Анабель повернулася до Рональда обличчям на якому застигло хвилювання.
-Говори.-змучено сказав король.
-Ми не знайшли принцесу. Нам надходили листи з сусідніх королівств і ми їздили туди, але ті дівчата точно не Ізабела.
Анабель притисла руки до грудей і заплакала.
-Може, варто припинити пошуки?-несміло запропонував Рональд,-Пройшло 18 років. Хтозна як зараз виглядає принцеса!? Доля все одно колись зведе вас.