поступові зміни

Після тієї неділі ми вирішили поводитися так, ніби нічого не сталося.

Принаймні перед Маркусом.

Це була дивна домовленість, яка трималася більше на мовчанні, ніж на словах.

Ліана не хотіла, щоб хтось сварився з ним через неї.

Лео теж не збирався влаштовувати розбірки.

Госсен узагалі тримався осторонь, хоча, як мені здавалося, він знав набагато більше, ніж говорив.

Еліс намагалася бути такою самою, як раніше.

А я...

Я вже не могла.

Я не сварилася з Маркусом.

Не робила йому зауважень.

Не питала, навіщо він так вчинив.

Не намагалася змусити його пояснити свої слова.

Я просто стала холоднішою.

Якщо раніше могла спокійно сісти поруч із ним, то тепер завжди знаходила інше місце.

Особливо на наших вечорах D&D.

Одного разу Маркус зайшов у кімнату й озирнувся.

— Тут вільно? — запитав він.

Я навіть не підняла голови від аркуша.

— Здається.

Він сів поруч.

Я мовчки взяла свої кубики й пересунулася ближче до стіни.

Еліс це помітила.

— Міро, ти чого там забилася?

— Мені нормально.

— Точно?

— Так.

Маркус нічого не сказав.

Лише подивився на мене кілька секунд, а потім відкрив свій аркуш персонажа.

Ніхто не став продовжувати тему.

Сам D&D, на диво, залишався нашим маленьким острівцем нормальності.

Майстер приходив із підготовленою пригодою, ми розкладали кубики, листи персонажів, чай і якісь печива.

І на кілька годин можна було забути про гуртожиток, навчання та всі ці незрозумілі стосунки.

Щоправда, одного вечора Маркус разом із Лео примудрилися вбити мого Філіцію.

— Ні, — сказала я, дивлячись на майстра.

— Так, — спокійно відповів він.

— Ви серйозно?

Лео вже ледве стримував сміх.

— Це не я. Це Маркус.

— Ти теж кинув кубик!

— Але рішення приймав не я.

Маркус усміхнувся.

— Твій персонаж просто був не там, де треба.

Я повільно подивилася на нього.

— Мого персонажа щойно вбили.

— Технічно...

— Не починай.

Майстер поклав долоні на стіл.

— Так. Стоп. Ви двоє отримуєте від мене зараз таких звіздюлей, що ваші персонажі ще довго згадуватимуть цей вечір.

Усі засміялися.

Навіть я.

А потім ми зробили відкат часу.

— Ось, — сказав майстер. — Філіція жива.

Я театрально притиснула аркуш до грудей.

— Дякую. Я ніколи цього не забуду.

Лео засміявся.

— Зате тепер знаємо, що Філіція безсмертна.

— Ні, — відповіла я. — Просто майстер вас пожаліли.

Маркус тихо додав:

— Насамперед тебе.

Я подивилася на нього.

На мить захотілося відповісти як раніше.

Пожартувати.

Підколоти його.

Але я лише знизала плечима.

— Можливо.

І знову повернулася до гри.

Після D&D ми часто залишалися пити чай.

Саме тоді було найважче.

Не під час гри.

Не на парах.

Не в коридорах.

А за звичайним столом із чашкою гарячого чаю.

Бо там не було чим зайняти голову.

Одного разу всі вже розійшлися, а я залишилася прибирати чашки.

Маркус теж стояв біля столу.

— Допомогти?

— Не треба.

— Я можу.

— Я сказала, не треба.

Він замовк.

Я взяла чашки й пішла на кухню.

Через кілька секунд почула за спиною:

— Ти на мене злишся?

Я зупинилася.

— Ні.

— Тоді чому ти весь час уникаєш мене?

Я не відповіла.

Бо відповідь була надто очевидною.

Не хотілося говорити про те, що сталося з Ліаною.

Не хотілося чути його пояснення.

Не хотілося опинитися з ним наодинці й випадково сказати щось зайве.

Тому я просто поставила чашку в раковину.

— Мені треба йти.

І вийшла.

Тим часом я все більше часу проводила з Ліаною.

Спочатку це було просто бажання підтримати її.

Ми разом ходили після пар у гуртожиток.

Іноді сиділи в її кімнаті.

Іноді просто гуляли навколо корпусу, якщо погода дозволяла.

Поступово наші розмови стали довшими.

Вона багато розповідала про своє життя до гуртожитку.

Про інтернет-друга, з яким дружила чотири роки.

— Чотири роки? — здивувалася я.

— Так.

— І ви жодного разу не посварилися?

Ліана засміялася.

— Та ми сто разів сварилися.

— А я вже подумала, що це ідеальна дружба.

— Ні. У нас була навіть сварка на три місяці.

— Три місяці?!

— Ага.

— І хто перший написав?

Ліана гордо підняла підборіддя.

— Він.

— Звісно.

— Не смійся!

Ми обидві засміялися.

Потім вона могла раптом згадати Маркуса.

Не завжди сумно.

Іноді навіть із посмішкою.

— Знаєш, він колись намагався зробити мені сюрприз.

— І що?

— Забув, де сховав подарунок.

— Не може бути.

— Може.

— І знайшов?

— Через тиждень.

Я засміялася.

— Це дуже по-маркусівськи.

— Я теж так думала.

Бували й зовсім непотрібні подробиці.

Хто де сидів.

Хто що замовляв.

Хто як запізнився.

Який фільм вони колись дивилися.

Які жарти розуміли тільки вони.

Іноді Ліана розповідала про романтичні моменти їхніх стосунків, але з часом у цих розповідях ставало менше болю й більше спогадів.

Я просто слухала.

Іноді питала:

— А потім що?

— Потім він сказав...

І ми могли говорити ще годину.

Осінь поступово згасала.

Спочатку дерева просто втратили листя.

Потім ранки стали холоднішими.

Потім темніти почало набагато раніше.

Гуртожиток теж змінився.

Влітку він здавався шумним і живим.

Восени — втомленим.