те що зламало все

Я приїхала до гуртожитку разом з Еліс уже ввечері.

Коридори зустріли нас незвично тихо. Після п'ятничної метушні, після музики, сміху й постійного тупоту за стінами ця тиша здавалася майже неприродною.

Ми зайшли до кімнати Еліс.

— Я так втомилася, — пробурмотіла вона, кидаючи сумку на стілець.

— Ти два дні вдома була.

— Саме тому. Вдома мене змушують щось робити.

Я засміялася й сіла поруч.

Ми почали говорити.

Про пари.

Про вихідні.

Про те, хто як провів День студента.

Про дурні речі, які взагалі не мали значення.

Мабуть, саме такі розмови й потрібні, коли не хочеться думати про щось серйозніше.

Час ішов.

Ми говорили й говорили.

Аж поки раптом у кімнаті не стало темно.

— Ой, — Еліс підняла голову.

Світло зникло саме в той момент, коли зарядки на наших телефонах залишалося найменше.

Я подивилася на екран.

7%.

Еліс перевірила свій.

— Шість.

— Павербанк є?

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно запитала, чи не лежить у неї випадково запасний генератор.

— Нема.

— У мене теж.

— Чудово.

Ми засміялися.

У темряві було навіть затишно. Лише світло від екранів телефонів іноді освітлювало наші обличчя.

Ми продовжили говорити.

І саме тоді мені зателефонувала Ліана.

Я подивилася на екран.

— Ліана?

Еліс одразу насторожилася.

— Увечері?

Я прийняла виклик.

— Алло?

У відповідь кілька секунд була тиша.

А потім я почула її голос.

Тихий.

Зірваний.

Тремтячий.

Такий голос неможливо сплутати ні з чим.

Вона плакала.

Причому зовсім недавно.

— Ліано? — я одразу сіла рівніше. — Що сталося?

Вона спробувала щось сказати, але голос зламався.

— Міро...

— Я тут. Кажи.

— Я... я не знаю, що мені робити.

Еліс уже перестала посміхатися.

Вона дивилася на мене й без слів питала очима: що сталося?

— Що трапилось? — повторила я м'якше. — Ти де?

— Я в себе.

— Ти сама?

— Так.

Я переглянулася з Еліс.

— Ліано, скажи мені, що сталося.

Настала коротка пауза.

А потім вона сказала:

— Маркус мене розлюбив.

Ми з Еліс завмерли.

Наче навіть темрява в кімнаті стала ще густішою.

— Що?

Я не була впевнена, що правильно почула.

— Він сказав... — її голос знову затремтів. — Сказав, що останні два місяці брехав мені про свої почуття.

Еліс прикрила рот рукою.

Я нічого не могла відповісти.

Два місяці.

Ми були в гуртожитку трохи більше двох місяців.

І весь цей час вони здавалися...

Ідеальними.

Не просто нормальною парою.

Саме тією парою, на яку дивишся і думаєш, що в людей усе якось правильно склалося.

Маркус завжди був поруч із нею.

Вони ходили разом.

Сиділи разом.

Сміялися.

Він дивився на неї так, ніби навколо більше нікого не існувало.

Навіть Госсен якось сказав, що за все життя в гуртожитку не бачив пари, яка була б настільки гармонійною.

Госсен.

Той самий третєкурсник, який жив із Маркусом.

Старший, спокійний, фельдшер, із коротким темним волоссям і тією самою борідкою з вусами, яка чомусь виглядала на ньому доречно.

Він бачив Маркуса щодня.

Мабуть, навіть частіше за нас.

І він говорив:

«Вони найкраща пара, яку я тут бачив».

А тепер...

— Коли це сталося? — тихо запитала я.

—В пятницю.

— На святі?

— Так.

— Але чому?!

У моєму голосі вже з'явилося обурення.

Ліана схлипнула.

— Я не знаю...

— Розкажи все від початку.

Вона кілька секунд мовчала.

— Все свято він був якийсь... інший.

— Як?

— Не танцював. Майже не говорив зі мною. Я кілька разів питала, чи все нормально. Він казав, що втомився.

— І ти повірила?

— А що я мала думати?

Її голос знову зламався.

Я стиснула телефон.

— А потім?

— Коли все вже закінчувалося, він сказав, що проведе мене додому.

Я відчула, як Еліс сіла ближче.

— І?

— Ми йшли майже мовчки.

— Ліано...

— Коли ми прийшли, він просто сказав: «Нам треба поговорити».

Я заплющила очі.

— І сказав це?

— Так.

Вона вдихнула.

— Сказав, що останні два місяці брехав мені. Що думав, що почуття повернуться. Але вони не повернулися.

Еліс тихо прошепотіла:

— Господи...

Я відчула, як у мене всередині все закипає.

— І він просто сказав це після свята?

— Так.

— Після двох місяців?

— Так.

— Ліано, ти впевнена, що він не...

Я не закінчила.

Не знала, що саме хотіла припустити.

Що в нього хтось інший?

Що він злякався?

Що це просто дурість?

Що все можна виправити?

Але вона сама відповіла:

— Я питала його, чи є хтось інший.

— І?

— Сказав, що ні.

Знову тиша.

— А потім він просто пішов.

Я подивилася на Еліс.

Вона була бліда.

— Ми можемо прийти до тебе, — сказала я.

— Не треба.

— Ліано...

— Будь ласка. Не треба.

Вона плакала вже тихіше.

— Я не хочу, щоб ви щось робили.

— Добре, — сказала я. — Але ми тут.

— Я знаю.

Виклик закінчився.

Я опустила телефон.

Кілька секунд ми просто сиділи в темряві.

— Як так? — першою сказала Еліс.

Я похитала головою.

— Не знаю.

— Два місяці...

— Я пам'ятаю, як вони дивилися одне на одного.

— І Госсен це казав.

— Саме так.

Ми ще не встигли договорити, як у двері постукали.