двері

Міра заспокоїлась не одразу.

Сльози стихли раніше, ніж тремтіння в руках. Вона сиділа між Еліс і Кайлом, дивлячись кудись у підлогу, поки дощ тихо шумів за вікном. Кімната пахла кавою, папером і трохи металом від відкритого вікна.

Тиша вже не була важкою.

Просто втомленою.

Кайл сидів поруч, ліктями спершись на коліна. Його кучеряве волосся трохи впало на очі, і вперше за весь час Міра бачила його настільки серйозним.

А потім вона раптом згадала.

— Стоп… — голос був тихий і хрипкий після сліз. — Ти ж сказав… партії не буде.

Кайл одразу повернув голову.

— І?

— Не відміняй її через мене.

— Міра…

— Серйозно.

Вона нарешті підняла очі.

Червоні, опухлі, втомлені.

— Я не хочу, щоб ви сиділи тут через мене.

— Ми не “сидимо тут через тебе”, — тихо сказала Еліс.

— Але я не хочу все псувати.

Кайл важко видихнув і провів рукою по волоссю.

— Ти нічого не псуєш.

— Тоді не відміняй.

Він мовчав кілька секунд.

Було видно, що йому це не подобається.

Що він взагалі не впевнений, чи хоче зараз лишати її навіть на хвилину.

Але під цим її впертим поглядом все ж здався.

— Добре, — тихо сказав він. — Але якщо стане погано — ми одразу закінчуємо.

Міра ледь кивнула.

Кайл піднявся.

— Я скажу, щоб потроху збирались.

Він вже дійшов до дверей, але зупинився.

Обернувся.

Подивився на неї ще раз.

— І навіть не думай вибачатись, ясно?

Міра нічого не відповіла.

Тільки опустила погляд.

Коли двері зачинились, Еліс тихо видихнула.

— Іди сюди.

Вона підсунула до себе косметичку.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби тебе переїхало емоційне цунамі.

Міра фиркнула носом.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

Еліс обережно витерла туш, яка розтеклась по щоках. Потім поправила їй волосся, змусила вмитися холодною водою і майже силою посадила назад на стілець.

— Очі опухли, — сказала Міра, дивлячись у маленьке дзеркало.

— Ну, ти плакала хвилин сорок.

— Годину.

— Тим більше.

Міра мовчала.

Потім тихо натягнула рукав кофти нижче.

Еліс помітила.

Нічого не сказала одразу.

Лише відкрила шафу і дістала довгі чорні рукавички — тонкі, тканинні, майже до ліктя.

— Тримай.

Міра завмерла.

— Еліс…

— Просто візьми.

Її голос був дуже м’яким.

Без жалості.

Без страху.

Наче це щось абсолютно нормальне.

Міра повільно натягнула рукавички.

Тканина сховала свіжі сліди повністю.

І чомусь від цього стало ще гірше.

Наче тепер це існувало по-справжньому.

Еліс помітила, як вона завмерла.

І легко штовхнула її плечем.

— Гей. Дихаємо.

Міра видихнула.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто виживи мені тут, добре?

Міра ледь усміхнулась.

Дуже слабо.

Але щиро.

Коли вони зайшли до кімнати Маркуса, там вже майже всі зібрались.

Кайл щось пояснював Лео, активно жестикулюючи руками.

Маркус сидів на столі, переглядаючи записи.

Він першим помітив Міру.

І одразу трохи завмер.

Його погляд ковзнув по її обличчю.

По очах.

По рукавичках.

Надто довгий погляд.

Але він нічого не сказав.

Лише тихо:

— Все нормально?

Міра кивнула швидше, ніж треба було.

— Так.

І відразу сіла ближче до Еліс.

Партія почалась.

І майже одразу почався хаос.

— Добре, — сказав Кайл. — Ви виходите в коридор старої в’язниці—

У двері постукали.

— Кайл, ти знову вкрав мою кружку?!

— Я НЕ КРАВ!

— ВОНА В ТЕБЕ!

— ЦЕ НАКЛЕП!

Через десять хвилин зайшла вахтерша.

— Чого ви тут шумите?!

— Ми тихо! — сказав Кайл.

— Ви кричали “Я відрубаю йому голову”!

— Це рольова гра!

— Нормальні люди в рольових іграх таке не кричать!

Ще через двадцять хвилин сусідка Міри відкрила двері.

— У когось є зарядка?

— Нема, — автоматично відповіли всі.

— А печиво?

— Теж нема.

— Жадіби.

Потім комусь терміново знадобився Клод.

— Клод! КЛОООД!

— ЩО?!

— Збігай в магазин!

— ЧОМУ Я?!

— ТИ НАЙШВИДШИЙ!

— Я НЕНАВИДЖУ ВАС.

І він все одно пішов.

Через усі ці переривання по сюжету вони просунулись смішно мало.

Але грали вже майже дві години.

І під кінець Клод почав помітно злитися.

Не кричав.

Не матюкався.

Але кожне його:

— Добре… продовжуємо…

звучало так, ніби він зараз когось уб’є.

— Ви заходите в кімнату, — сказав він крізь зуби. — І БАЧИТЕ… ще одні двері.

— Ого, двері, — серйозно сказав Лео.

— Лео, я тебе благаю.

В якийсь момент Лео, поправивши окуляри, раптом спитав:

— До речі… ви йдете на день студента?

Настала тиша.

А потім одночасно:

— Ні, — сказала Міра.

— Ні, — сказала Еліс.

— Неа, — додав Кайл.

Лео моргнув.

— Так синхронно…

— Я не хочу пити з людьми, які мене дратують, — сказала Міра.

— Я хочу закінчити проект, — втомлено пробурмотіла Еліс. — У мене три дні і дві сотні фотографій.

— А я просто не люблю натовпи, — сказав Кайл. — І людей. І ресторани.

— Ти буквально живеш у гуртожитку.

— Це вимушено.

Лео тихо засміявся.

— Ну, тоді ми з Маркусом будемо чекати від вас драматичних історій після вечора.

— На великий жаль, — серйозно сказала Міра, — у нас справи.

— Яка трагедія.

— Саме так.

— До речі, це ж наступна п’ятниця? — спитала Еліс.

— Одинадцяте листопада, — кивнув Лео.

— Жах.

— Чого жах?

— Бо я до того часу не виживу з цим проектом.