імпульс і дія

Дощ не припинився навіть під вечір.

Він став тихішим, дрібнішим, але все одно залишався — як фон, як щось постійне, що не зникає. Міра вийшла з корпусу, притискаючи під руку зошит. Повітря було холодним, вологим, і одразу пробирало під одяг.

Вона повільно йшла вздовж доріжки університетського двору, дивлячись під ноги. День був звичайний. Лекції, записи, короткі розмови — нічого особливого. І саме це їй зараз було потрібно.

Нічого.

Просто рух вперед.

Вона вже майже дійшла до сходів, коли почула голос.

Знайомий.

— Серйозно, ти перебільшуєш, — сказав Маркус.

Міра завмерла.

Не одразу.

Спочатку просто сповільнила крок.

А потім підняла очі.

Вони стояли трохи збоку, під навісом.

Маркус і Ліана.

Ліана щось говорила, жваво, з тією самою інтонацією, яку Міра пам’ятала. Руки рухались, волосся трохи намокло від дощу. Вона виглядала… живою. Як завжди.

Маркус стояв навпроти. Спокійний, трохи нахилений до неї, слухав уважно. Іноді щось відповідав, коротко, стримано.

Вони були разом.

Це було очевидно навіть без слів.

Міра відчула, як щось всередині стискається — не боляче, але неприємно, як холодна вода по шкірі.

Вона не зупинилась.

Не підійшла.

Просто продовжила йти.

Ще кілька кроків.

І тепер вони вже помітили її.

Ліана першою.

— Міра!

Голос — радісний, щирий.

Міра підняла погляд.

Лише на секунду.

— Привіт.

Вона злегка усміхнулась.

Коротко.

Спокійно.

Маркус теж подивився на неї.

Їхні погляди перетнулись.

На мить.

І в цьому погляді було щось… не те.

Але Міра не затрималась.

Вона опустила очі.

— Привіт, — повторила тихіше.

І пішла далі.

Швидше.

Майже не змінюючи виразу обличчя.

Наче нічого не сталося.

Наче це була просто випадкова зустріч.

---

Вона не озиралась.

Навіть коли відчула, що хтось дивиться їй у спину.

Вона просто йшла.

Дощ тихо падав на плечі.

Банка енергетика була холодною в руці.

І думки…

вперше за день стали занадто гучними. 

"Це нормально."

"Вони разом."

"І мені все одно."

Вона повторила це ще раз.

І ще.

Наче це могло щось змінити.

Пари пройшли як завжди.

Надто звично.

Голоси, записи, дощ за вікном — усе злилося в один рівний фон, у якому було легко загубитись. Міра відповідала, кивала, щось писала — і виглядала так, ніби все нормально.

Наче нічого не змінилось.

До гуртожитку вона повернулась під вечір.

Кімната зустріла її тишею.

Густою, важкою, такою, що ніби обволікала з усіх боків.

Міра зачинила двері й сіла на край ліжка.

Повільно.

Наче боялась різких рухів.

Погляд сам опустився на руки.

Ліва — трохи повернута, пальці ледь напружені.

Світлі, тонкі лінії на зап’ясті знову стали помітними в приглушеному світлі. Старі, майже стерті, вони виглядали не як щось гостре — радше як тихі сліди того, що вже давно мало б залишитись позаду.

Вона провела по них пальцем.

Легко.

І завмерла.

Тиша в кімнаті почала тиснути.

Думки — повертатись.

Вчорашній вечір.

Погляди.

Ліана.

Маркус.

Те коротке “привіт”.

І те, як вона пішла.

Міра різко підвелась і підійшла до столу.

Її рух був швидшим, ніж потрібно.

Погляд ковзнув по речах.

Звичайних.

Надто звичайних.

І саме це було найгірше.

Вона затримала погляд.

І відчула, як всередині щось різко стискається.

Імпульс.

Не як думка.

Як поштовх.

Раптовий. Знайомий. Небезпечний.

Наче тіло вже знало, що робити, ще до того, як вона це усвідомила.

Рука ледь рушила вперед.

На долю секунди.

Швидко.

Різко.

Майже автоматично.

І в ту ж мить вона зупинилась.

Ніби різко прокинулась.

Ніби хтось усередині смикнув її назад.

Міра різко відсмикнула руку.

Серце вдарило сильніше.

— Ні.

Тихо.

Але твердо.

Вона відступила від столу, майже роздратовано відштовхнувши від себе все, що там лежало.

Речі тихо посунулись, щось впало.

Їй було все одно.

Дихання збилось.

Вона провела рукою по волоссю, потім по обличчю, ніби намагалась повернути себе назад у тіло.

У реальність.

У цей момент

Вона знала це відчуття.

І знала, наскільки воно оманливе.

Як швидко воно може здатися правильним.

І наскільки це не так.

Пару різкіх рухв...  і червоні лінії зявились на тих самих місяцх де раніше були шрами.. дві прямі лінї,які стали кровавими слідами...

Міра повільно відійшла від столу і сіла на ліжко.

Підтягнула ноги, обійняла себе руками.

Сховалась у цьому жесті.

Наче це могло втримати її.

Дощ за вікном не зупинявся.

Але тепер він звучав інакше.

Тихіше.

Імпульс відступив.

Не повністю.

Але достатньо.

І вона залишилась.

Тут.

Зараз.

Жива.