старі шрами

Коридор був тихим. Настільки тихим, що після шуму кімнати це навіть тиснуло. Міра повільно йшла назад, не поспішаючи. Її кроки відлунювали, і кожен здавався надто гучним. Вона намагалась не думати. Ліана тут — це була єдина чітка думка. Ліана поруч, жива, сміється так само, як раніше. І цього мало бути достатньо.

Вона зупинилась біля дверей. Зсередини долинав сміх — голос Кайла, чийсь ще і… Маркуса. Міра на секунду завмерла, а потім відкрила двері.

Кімната вже виглядала інакше: менше людей, менше шуму, приглушене світло. Декілька розійшлися, залишилися свої. Кайл сидів на підвіконні, Лео щось тихо говорив біля столу, Маркус стояв біля стіни. А Ліана сиділа на ліжку — саме там, де раніше сиділа Міра.

— О, повернулась, — сказав Кайл.
— Так.
— Як там твоя подруга?
— Спить.
— Очікувано.

Міра не одразу підійшла. Спочатку просто дивилась: як Ліана сидить, як поправляє волосся, як сміється. І як поруч з нею стоїть Маркус — трохи ближче, ніж до інших.

— Ти довго, — сказала Ліана.
— Вона ледве дійшла.
— Це в її стилі.

Міра усміхнулась, підійшла і сіла поруч. І все знову стало простим, ніби нічого не змінилось.

— Пам’ятаєш, як ми…
— Так!
— І ти тоді…
— Не нагадуй!

Вони сміялись, говорили, перебивали одна одну. Світ звузився до двох людей. І тільки іноді Міра відчувала це — погляд.

Вона підняла очі. Маркус дивився на них. Точніше — на Ліану. Але коли Міра це помітила, він на секунду затримав погляд і на ній, ніби перевіряючи щось, а потім відвів.

— Ти залишишся тут? — спитала Ліана.
— Не знаю.
— Залишайся.

Це прозвучало так просто, як раніше. Розмова поступово стала тихішою.

— Чесно, мені тебе не вистачало, — сказала Ліана.

Міра завмерла на секунду.
— Мені теж.
— Чому ми не спілкувались?
— Не знаю.

— Я думала, ти вже живеш іншим життям.
— Я так і живу.
— І як?
— По-різному.

Маркус підійшов ближче, ніби випадково.
— Все нормально? — тихо спитав він у Ліани.
— Так, ми просто говоримо.

Він кивнув, але не відійшов одразу. І тепер Міра це помітила вже свідомо — його короткий, складний, незрозумілий погляд.

І вперше щось змінилось. Не різко, не боляче — дуже тихо, як думка, яка ще не сформувалась. Міра дивилась на них, на те, як вони поруч, і раптом відчула щось дивне. Не ревнощі. Щось інше. Щось, що вона не хотіла називати.

Вона різко піднялась.
— Я… піду, мабуть.
— Вже?
— Так, втомилась.

Вони обійнялись.
— Не зникай більше, — тихо сказала Ліана.
— Не буду.

Міра вийшла в коридор. І знову стало тихо. Але тепер ця тиша була іншою — важчою.

І вона вперше подумала:
чому я це помітила?

Ранок був холодним і дощовим.

Дощ ішов рівно, без вітру, ніби хтось просто накрив місто сірою завісою. Краплі тихо стукали по підвіконню, стікали по склу, розмиваючи обриси Астеграду за вікном. Будинки здавалися далекими, нечіткими, наче намальованими водою.

Міра прокинулась рано.

Надто рано, як для після такого вечора.

Вона ще кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, і намагалась зібрати думки. У голові було трохи важко, але не боляче — швидше залишок втоми і чужого шуму.

І тоді повернулося.

Вчора.

Голос Ліани.
Її сміх.
Її обійми.

І Маркус поруч.

Міра різко видихнула і перевернулась на бік.

— Добре… — тихо сказала сама до себе.

Пари ніхто не відміняв.

І домашнє завдання теж нікуди не поділось.

Вона піднялася з ліжка, накинула на плечі кофту і підійшла до столу. В кімнаті було прохолодно, і підлога віддавала холодом у ступні.

Телефон показував ще досить ранній час.

Вона ввімкнула музику — щось спокійне, без слів, просто фон, щоб не чути дощу.

І сіла.

Блокнот лежав відкритий.

Сторінки з лекціями, які вона частково пропустила, коли говорила з Аделіною, чекали свого порядку.

Міра взяла ручку і почала переписувати.

Повільно. Акуратно. Зосереджено.

Рядок за рядком.

Слова складались у сенс, сенс — у структуру, і це заспокоювало.

Її рухи були звичними, майже автоматичними.

Рука ковзала по паперу, залишаючи рівні, трохи нахилені літери.

На лівому зап’ясті, трохи вище тонкої кістки, виднілися світлі, майже непомітні лінії. Старі, давно загоєні, вони виглядали як тонкі сліди часу — не різкі, не виразні, швидше як тихі нагадування про моменти, які залишилися десь позаду. Вони не кидались у вічі, якщо не придивлятися, і Міра давно навчилась не звертати на них уваги.

Вона просто продовжувала писати.

Наче це був ще один рядок у зошиті.

Двері різко відчинились.

— Ми запізнюємось.

Еліс стояла на порозі, трохи розпатлана, зібране волосся вже почало випадати з хвоста, а на плечі висіла камера.

— Уже? — Міра підняла голову.

— Уже.

Вона зайшла в кімнату, швидко оглянула безлад на столі.

— Ти серйозно сидиш і переписуєш лекції зранку?

— Я їх учора провтикала.

— Ти їх не провтикала, ти просто говорила.

Міра ледь усміхнулась.

— Це одне і те саме.

Еліс закотила очі.

— Збирайся. У нас пара через… — вона глянула на телефон, — мало часу.

Через кілька хвилин вони вже йшли коридором.

Міра не бачила ні Маркуса, ні Кайла, ні Лео.

І це було… нормально.

Навіть трохи зручно.

Наче вчорашній вечір залишився десь окремо, в іншому просторі.

На виході з гуртожитку Міра зупинилась біля автомата.

— Секунду.

Вона кинула монети і взяла енергетик.

Холодна банка приємно лягла в руку.

— Серйозно? — сказала Еліс.
— Ти хочеш це пити зранку?

— Я хочу вижити.

— Справедливо.

Пари тягнулися повільно.

Аудиторія була напівсонною, дощ за вікном не припинявся, і навіть голос викладача здавався приглушеним.