перші знайомства

У день, коли я їхала до Астеграду, місто за вікном поїзда повільно змінювалося.

Спочатку знайомі поля, потім маленькі станції, а далі — високі будівлі і нескінченні вулиці великого міста.

Астеград був іншим.

Гучнішим. Швидшим. Більшим.

І саме тут я мала почати нове життя.

Університет знаходився у старій частині міста. Великі кам’яні будівлі, високі вікна, двір із старими деревами. Все виглядало трохи старомодно, але саме тому і красиво.

Я стояла у приймальній комісії з папкою документів у руках.

— Наступна, — сказала жінка за столом.

Я підійшла.

— Ім’я?

— Міра Вернер.

Вона переглянула документи.

— Факультет літературознавства?

— Так.

— Ви подаєтеся на бюджетне місце?

— Так.

Вона щось записала, поставила печатку і відклала мою папку.

— Результати будуть через два тижні.

І отак, у кілька хвилин, я залишила частину свого життя позаду.

Я дізналася результати вже в гуртожитку, де тимчасово зупинилася.

Серце калатало, коли я відкрила сайт університету.

Список студентів.

Я провела очима вниз.

І побачила:

"Міра Вернер — бюджет."

Я навіть не одразу повірила.

Потім засміялася.

Я справді поступила.

У перший тиждень навчання університет нагадував мурашник.

Нові студенти губилися у коридорах, викладачі поспішали між аудиторіями, а на дошках оголошень висіли десятки листів.

Один із них привернув мою увагу.

"НАБІР ДО СТУДЕНТСЬКОЇ РАДИ"

Я довго дивилася на оголошення.

Потім просто відірвала листок із номером.

Через кілька днів я подала заявку.

Співбесіда була короткою.

— Чому ви хочете до студентської ради? — запитав хлопець за столом.

Я трохи подумала.

— Бо університет — це більше, ніж просто навчання. І я хочу бути частиною того, що робить його живим.

Він усміхнувся.

Через тиждень мені написали.

Мене прийняли.

Наступною моєю зупинкою став університетський оркестр.

Репетиція проходила в актовій залі.

Я зайшла тихо, тримаючи футляр із трубою.

Диригент подивився на мене.

— Ти нова?

— Так.

— Інструмент?

— Труба.

Він кивнув.

— Спробуй.

Я підняла інструмент до губ.

Перші ноти прозвучали трохи нервово, але потім дихання стало рівним.

Зал наповнився мідним звучанням труби.

Коли я закінчила, диригент кивнув.

— Добре.

— Репетиції щовівторка і п’ятниці.

Я ледь стримала усмішку.

Моя кімната у гуртожитку в Астеграді була маленькою, але затишною.

Ліжко біля вікна, письмовий стіл і стара дерев’яна шафа.

Я розкладала книги, коли у двері постукали.

Я відкрила.

На порозі стояла висока блондинка з камерою на шиї.

Її волосся спадало світлими хвилями на плечі, фігура була витонченою, а погляд уважним, ніби вона дивилася на світ через об’єктив.

— Привіт, — сказала вона.
— Я Еліс Лоран. Живу через дві кімнати.

— Міра.

Вона трохи примружила очі.

— Ти музикантка?

— Чому ти так думаєш?

Вона кивнула на футляр.

— Труба.

Я засміялася.

— Так.

— Я фотограф, — сказала вона, легко піднімаючи камеру.

— Факультет фотографії та візуальних медіа.

Вона уважно подивилась на мене.

— У тебе погляд людини, яка пише.

Я здивувалася.

— Вгадала.

— Тоді ми подружимося, — сказала вона.

Наступного вечора Еліс постукала у двері.

— Ходімо.

— Куди?

— Познайомлю тебе з хлопцями.

Ми зайшли до кімнати в кінці коридору.

Всередині сиділи троє.

На столі лежали книги, кубики і карти.

Першим я помітила високого кучерявого хлопця з темною шкірою.

Широкі плечі, коротке кучеряве волосся.

— О, новенька, — сказав він.

— Це Міра, — сказала Еліс.

— Кайл, — відповів він.

Поруч сидів худорлявий хлопець з довгим світло-русявим волоссям у хвості і круглими окулярами.

— Лео, — тихо сказав він.

Третій хлопець сидів біля столу з книгою.

Коротке каштанове волосся, карі очі, трохи засмагле обличчя.

— Маркус, — сказав він.

На столі лежала товста книга правил.

Кайл підняв її.

— Скажи, Міра… ти знаєш що таке DnD?

Я трохи посміхнулася.

— Я читала правила.

Він різко підняв голову.

— Справді?

— Але ніколи не грала.

Кайл подивився на інших.

Потім усміхнувся.

— Все. Завтра починаємо нову кампанію.

Маркус закрив книгу.

— Значить завтра створюємо тобі персонажа.

І так, у маленькій кімнаті гуртожитку в Астеграді, почалася історія моїх нових друзів.

Ранок у гуртожитку почався раніше, ніж Міра очікувала.

Коридором постійно хтось ходив. Двері відкривалися і закривалися, хтось поспішав на пари, хтось голосно сміявся, а десь далеко гриміла музика. Запах кави змішувався із запахом прального порошку та дешевих парфумів.

Міра сиділа на краю ліжка і дивилась у телефон на розклад.

Перша лекція — історія літератури.

Вона швидко зібрала речі, поклала блокнот у рюкзак і вийшла в коридор.

Біля стіни стояли Кайл, Лео і Маркус.

Кайл тримав у руках пластиковий стаканчик з кавою і виглядав так, ніби не спав пів ночі.

— О, новенька прокинулась, — усміхнувся він.

— Я не новенька, — відповіла Міра.

— Для нас поки що так.

Лео поправив окуляри.

— У тебе перша лекція?

— Так.

— У нас теж, — сказав Маркус.

Міра здивовано подивилася на нього.

— Серйозно?

— Ми на другому курсі. Але деякі лекції спільні.

— А ти чим займаєшся? — спитала вона.

Маркус трохи знизав плечима.

— Архітектура та урбаністика.