рішення і прощання

Був кінець травня. Сонце піднімалося все раніше, і повітря вже пахло літом, але до канікул залишався місяць.

Я сиділа на сходах біля школи, як зазвичай, і відкривала зошит, але не читала. Думки були зовсім не про уроки. Вони кружляли навколо Ліани.

Вона підійшла і сіла поруч, притиснувшись плечем до мого. Було тихо, майже неприродно тихо для нашого шумного класу, де завжди хтось бігав, сміявся, говорив.

— Міро… — почала вона, але відразу замовкла.

Я підняла очі. В її блакитних очах я помітила щось нове. Трохи страху, трохи рішучості.

— Що сталося? — запитала я, намагаючись не показати хвилювання.

— Я… — Ліана глибоко вдихнула. — Я їду.

Серце моє здригнулося.

— Куди? — прошепотіла я.

— В Астерград. — Вона дивилась на мої руки, ніби шукала, чи я не розсерджусь. — Я вступаю в університет дизайну.

Я відчула дивну суміш почуттів: гордість, страх, невимовний сум.

— Ти серйозно? — видихнула я.

Вона кивнула. Її голос став тихішим:

— Так. І це остаточне рішення. Навіть якщо батьки проти… навіть якщо всі будуть казати, що це нерозумно… Я хочу робити те, що люблю.

Я мовчки слухала. Серце стискалося, а думки почали крутитися шалено: "Вона залишає мене. На цілих два роки. Моя найкраща подруга, людина, поруч з якою світ ставав яскравішим, тепер поїде. Що буде без неї?"

— Міро… — вона торкнулася моєї руки. — Я не можу залишитися тут. Я знаю, що важко повірити, але це єдиний шлях.

Я на секунду закрила очі. Потім відкрила їх і тихо сказала:

— Ти права… ти мусиш йти.

Вона посміхнулася, але в її очах блиснула сльоза.

— І обіцяй мені, що не забудеш мене. — Ліана нахилилася і обняла мене.

Я відповіла на обійми, не бажаючи відпускати. Було відчуття, ніби відпускаю частину себе.

— Я ніколи тебе не забуду, — прошепотіла я.

Ми сиділи так довго, що навіть дзвінок на урок здався зайвим. Було дивно, як спокійно і водночас важко час тягнувся.

— Пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися? — Ліана тихо посміхнулася. — Я тоді думала, що це буде просто знайомство, але… це було набагато більше.

— Для мене теж, — прошепотіла я. — Ти завжди була головною героїнею… навіть тоді, коли я відчувала себе на другому плані.

Вона нахилилася, і ми сиділи мовчки ще кілька хвилин. Я відчувала, як сльози самі виступають на очі, але не хотіла їх показувати.

— Добре, — сказала вона нарешті, піднімаючись. — Потрібно йти збирати речі.

— Я піду з тобою до вокзалу, — тихо промовила я.

— Дякую… Міро. — Вона взяла мою руку і стиснула її міцно. — Обіцяй, що підеш на всі свої репетиції, не кинеш трубу.

— Обіцяю, — відповіла я.

На вокзалі вона стояла з невеликою валізкою. Я намагалася не дивитися на її обличчя, бо знала: відпустити її буде найважче.

— Це тільки місяць до канікул… — промовила я, намагаючись змусити слова звучати легше, ніж вони були.

— Це буде довго… два роки, Міро. Два роки без тебе поруч.

Я ковтнула важко.

— Я чекатиму на тебе.

Вона обійняла мене ще раз, довго і міцно. Тоді відпустила.

— До зустрічі, трубачко, — сказала вона з посмішкою, якою намагалася приховати хвилювання.

— До зустрічі, дизайнерко, — відповіла я, ледве стримуючи сльози.

Потім вона пішла, залишаючи мене на платформі саму.
Сама на цілих два роки.

Я стояла, дивлячись, як її постать зникає серед людей. Десь глибоко всередині я знала, що це тільки початок нашої історії, і що через два роки наше життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Два роки. Два довгих, повільних роки.

Я не рахувала дні. Я не чекала дзвінків. Не надсилала повідомлень. Бо зрозуміла ще через місяць після її від’їзду: Ліана живе своїм життям, і я мушу жити своїм.

Але не зразу.

Перші місяці були найважчими. Я ходила на ті самі сходи, де ми сиділи після школи. Сиділа на підвіконні актової зали, як тоді, після репетицій оркестру. Іноді ловила себе на тому, що слухаю вітер, чекаючи, що Ліана увійде, як раніше, сміючись і розповідаючи про якусь вигадану історію.

Вона не приходила. І з кожним днем відчуття порожнечі ставало важчим.

Міські кафе, куди ми зазвичай заходили після школи — я продовжувала сидіти за одним столиком. Замовляла той самий гарячий шоколад і дивилась у вікно, міркуючи про людей навколо. Часто ловила себе на тому, що вигадую їхні історії так, як це робила Ліана. Мені ставало трохи легше, ніби вона поруч, але це було лише тінню минулого.

Ми поступово перестали спілкуватися. Ліана рідко писала повідомлення. Я теж не хотіла турбувати її — інакше це відчувалося б як спроба затримати її. Я розуміла: її життя в Астерграді вже інше, і я не мала права туди втручатися.

Тому я просто продовжувала своє. Повільно, крок за кроком.

Я закінчила школу. Випускний був сумішшю радості та болю. Я стояла у сукні на сцені, слухала промови, аплодувала і відчувала, як порожнеча всередині стає глибшою.

Але я трималася. Я не кидала трубу. Обіцяла Ліані — і обіцянку виконала. Репетиції оркестру стали моїм притулком, місцем, де я могла відчувати себе живою, дихати і водночас думати про щось інше.

Книги… мої маленькі історії… теж були поруч. Спочатку вони були про Ліану, про наші спільні моменти. Я писала без назви, просто для себе, ховаючи блокнот у рюкзак, який постійно носила на плечі.

З часом я зрозуміла, що писати — це як дихати. Кожна сторінка допомагала мені прожити день, відчути себе частиною світу, не втрачаючи себе повністю.

Я стала більш самостійною. Вчилася організовувати час між школою, репетиціями та роботою над власними текстами. Я почала експериментувати з маленькими видавничими платформами, публікуючи історії під псевдонімом: "Аурелія Вейд". Це ім’я стало моїм щитом і моїм голосом одночасно.

Два роки минули непомітно. Зовні життя йшло своїм ходом: я закінчила школу, отримала свої оцінки, випробувала перші справжні розчарування і маленькі перемоги. Але всередині я зберігала той внутрішній світ, який Ліана колись зробила яскравим.