я найшла головну героїню

Наступного ранку я прокинулась з дивним відчуттям.

Не таким, яке з’являється після вечірок — коли в голові шумить музика і хочеться лише спати. Ні. Я майже не пам’ятала саму вечірку. Більшість облич злились у щось розмите.

Але одна людина залишилась у пам’яті дуже чітко.

Яскраво-червоне волосся.
І неприродно блакитні очі.

Я навіть ловила себе на думці, що це, мабуть, були просто лінзи.

Але виглядало воно все одно… трохи нереально.

Я стояла біля вікна класу, коли задзвонив дзвінок на урок. Коридор поступово стихав. Учні заходили до кабінету, тягнучи за собою запах холодного ранкового повітря і мокрих курток.

Я сиділа на своєму звичному місці — біля вікна на третій парті.

Мені подобалось це місце.
Там було легко спостерігати за всім, не привертаючи уваги.

Вчителька літератури, пані Деніс, зайшла до класу разом із директоркою.

І це вже було дивно.

Зазвичай директорка з’являлась тільки тоді, коли щось сталося.

Розмови в класі поступово стихли.

— Доброго ранку, — сказала директорка.

Клас відповів млявим хором.

— У нас сьогодні є невелике оголошення.

Хтось на задніх партах тихо простогнав.

Я підперла підборіддя рукою.

— До нашого класу переводиться нова учениця. Сподіваюсь, ви приймете її добре.

Кілька людей одразу випрямились.

Нові люди завжди були подією у Вердені.

— Заходь, будь ласка.

Двері відчинились.

І в цей момент я вже знала, кого побачу.

Ліана.

Вона стояла у дверях, трохи розгублена, але намагалась цього не показувати.

Її червоне волосся сьогодні було зібране в недбалий хвіст, але кілька пасм все одно вибивались і падали на плечі. На ній була темна кофта і чорні джинси.

А очі — ті самі.

Яскраві.

Ніби занадто яскраві для звичайного шкільного класу.

Вона окинула кімнату швидким поглядом.

І на секунду наші погляди зустрілись.

Я побачила, як її брови трохи піднялись.

Вона мене впізнала.

І, здається, була так само здивована, як і я.

— Це Ліана Рейд, — сказала директорка. — Вона буде навчатися з вами.

Ліана зробила невеликий крок вперед.

— Привіт, — сказала вона.

Її голос звучав трохи невпевнено, але посмішка була щирою.

— Я… не знаю, що ще сказати.

Хтось тихо засміявся.

— Я тут тимчасово, тому… сподіваюсь, ми поладнаємо.

Директорка кивнула.

— Добре. Сідай на вільне місце.

Ліана знову подивилась по класу.

І пішла прямо до моєї парти.

Я навіть не здивувалась.

Вона сіла поруч і тихо прошепотіла:

— Це ти.

— Так.

— Я не знала, що ти вчишся тут.

— Я теж.

Вона тихо засміялась.

— Це трохи дивно.

— Трохи.

Урок почався, але ми майже не слухали.

Іноді вона нахилялась до мене і тихо коментувала щось, що відбувалось у класі.

— Чому той хлопець дивиться у вікно так, ніби там його справжнє життя?

— Бо, мабуть, так і є.

— А вчителька завжди говорить так повільно?

— Коли пояснює поезію — так.

— Це трохи гіпнотизує.

Я ледве стримала сміх.

До кінця уроку ми вже говорили так, ніби знайомі не один день.

Дружба з Ліаною сталася… дуже швидко.

Настільки швидко, що я навіть не пам’ятаю моменту, коли вона почалась.

Просто одного дня ми вже сиділи разом на всіх уроках.

Ходили додому однією дорогою.

Вона чекала мене після репетицій оркестру.

Іноді ми сиділи на сходах біля школи і говорили про все на світі.

Ліана була з тих людей, поруч з якими життя здається трохи яскравішим.

Вона могла зайти в магазин “просто подивитись” і через десять хвилин уже придумати, як перешити куртку, щоб вона виглядала зовсім інакше.

Вона могла дивитись на людей і вигадувати їм історії.

— Той чоловік точно таємний письменник, — сказала вона одного разу, показуючи на перехожого.

— Чому?

— Бо він виглядає так, ніби постійно щось спостерігає.

— Можливо, він просто чекає автобус.

— Ти занадто логічна, Міра.

Вона говорила це зі сміхом.

Але саме тоді я вперше подумала про одну річ.

Ліана була людиною, навколо якої історії виникали самі.

Люди дивились на неї.

Говорили з нею.

Закохувались у неї.

Навіть вчителі ставились до неї трохи інакше.

Не тому, що вона була кращою.

Просто… вона була яскравішою.

Я ж завжди відчувала себе людиною на другому плані.

Тією, хто стоїть трохи збоку.

Спостерігає.

Запам’ятовує.

Іноді записує.

І знаєш що?

Мені це навіть подобалось.

Бо поруч з Ліаною бути спостерігачем було… цікаво.

Одного разу вона сказала мені:

— Знаєш, ти дивишся на людей так, ніби пишеш про них книгу.

Я засміялась.

— Це дивно?

— Ні.

Вона нахилила голову.

— Це означає, що одного дня ти розкажеш історію, яку ніхто інший не помітить.

Тоді я просто усміхнулась.

Але зараз, коли думаю про це…

Можливо, саме в той момент вона і стала головною героїнею моєї історії.

А я — тією, хто її розповідає.

Одного разу вона прийшла до школи в куртці, яка виглядала дуже дивно.

Я помітила це одразу.

Один рукав був темно-зелений, інший — чорний. На спині були пришиті якісь клаптики тканини.

— Ліано, — сказала я, коли ми сіли за парту. — Що сталося з твоєю курткою?

Вона гордо покрутилась.

— Я її переробила.

— Переробила?

— Так.

Я нахилилась ближче.

— Чому рукави різні?

— Бо це концепція.

— Яка саме?

Вона задумалась на секунду.

— Хаотична гармонія.

Я засміялась.

— Ти щойно це вигадала.

— Можливо.