ця історія не про мене

Це історія не про мене.

Я знаю, що так зазвичай не починають книги. Люди люблять думати, що саме вони — головні герої власного життя. Що всі події ведуть до них, обертаються навколо них, пояснюють їх.

Але моя історія ніколи не була такою.

Якщо чесно, я навіть не впевнена, що в ній взагалі є головний герой.
Просто якщо комусь і доведеться ним бути — це точно не я.

Це Ліана.

Я просто була поруч у той момент, коли вона увійшла в моє життя.

І, здається, саме з цього все і почалось.

Я ненавиджу вечірки.

Це, мабуть, звучить дивно, враховуючи, що саме на одній із них я познайомилась з людиною, яка змінила моє життя. Але правда в тому, що я тоді взагалі не хотіла туди йти.

Вердена була маленьким містом. Настільки маленьким, що будь-яка подія для підлітків перетворювалась на щось велике. Особливо якщо це була вечірка в будинку, де батьки поїхали на вихідні.

Я стояла біля воріт вже хвилин п’ять.

З будинку лилася музика. Глухий бас пробивався навіть через зачинені вікна, а на подвір’ї вже стояли кілька людей з пластиковими стаканчиками.

Я подивилась на телефон.

22:17.

"Я можу просто піти додому," — подумала я.

Ніхто навіть не помітить.

Але я вже прийшла. І повертатись назад після двадцяти хвилин ходьби було б трохи… жалюгідно.

Я зітхнула і штовхнула хвіртку.

Вона тихо скрипнула.

Усередині будинку було голосно. Тепло і шумно, як завжди буває там, де занадто багато людей в одному місці.

Я пройшла коридором, намагаючись ні з ким не зустрічатись поглядом.

Дивно, але навіть серед знайомих людей я часто почувалась трохи зайвою. Ніби я була спостерігачем, а не учасником.

Музика гриміла з вітальні. Хтось сміявся, хтось сперечався. У повітрі змішувався запах солодких напоїв і дешевого парфуму.

Я зупинилась біля стіни, притискаючи до грудей стакан з соком, який хтось всунув мені в руки, коли я зайшла.

Мені було шістнадцять, і я не пила алкоголь.

Це робило мене трохи дивною в очах більшості.

Я вже почала думати, що проведу вечір саме так — стоячи біля стіни і спостерігаючи за чужими розмовами — коли двері раптом відчинились.

І вона зайшла.

Я помітила її одразу.

Мабуть, її помітили всі.

Вона не була найгучнішою людиною в кімнаті. Не кричала, не сміялась голосніше за інших. Але щось у ній змушувало погляд затримуватись.

Її волосся було яскраво-червоним.

Не тим природним мідним відтінком, який іноді буває у людей. Ні. Воно було кольору палаючого вугілля — трохи обпалене на кінцях, ніби фарба трималась там вже довше, ніж треба.

Світло ламп робило його майже вогняним.

А потім вона підняла голову.

І я побачила її очі.

Яскраво-блакитні.

Настільки яскраві, що на секунду здалось — це просто відблиск світла.

Але ні.

Вона дивилась на кімнату так, ніби бачила її вперше.

Наче оцінювала.

Наче вирішувала, чи варто взагалі залишатись.

Я навіть не помітила, що дивлюсь на неї занадто довго.

Поки вона не подивилась у відповідь.

І раптом — посміхнулась.

Не мені конкретно. Просто… в мою сторону.

Але чомусь я відчула, ніби мене щойно спіймали.

Я швидко відвела погляд.

Через кілька хвилин я вирішила піти на кухню. Там було трохи тихіше.

Я саме відкривала холодильник, коли почула голос за спиною.

— Ти теж ховаєшся від цього всього?

Я обернулась.

Це була вона.

Тепер, коли вона стояла ближче, я помітила ще кілька деталей.

Вона була трохи нижча за мене. Одягнена в темну куртку і просту чорну футболку. На зап’ясті висів тонкий браслет.

А її очі — ті самі неймовірно блакитні очі — дивились прямо на мене.

Я трохи розгубилась.

— Я не… ховаюсь, — сказала я. — Просто прийшла за соком.

Вона кинула погляд на мій стакан.

— Це сік?

— Так.

Вона тихо засміялась.

— Добре. Значить я знайшла ще одну нормальну людину.

Вона відкрила холодильник поруч зі мною і теж взяла пляшку соку.

Ми стояли мовчки кілька секунд.

Потім вона раптом сказала:

— Я Ліана.

Вона простягнула руку так легко, ніби знайомилась зі мною вже десятий раз у житті.

— Міра, — відповіла я.

Її рука була теплою.

— Ти звідси? — запитала вона.

— Так.

— А я ні.

Вона сказала це так, ніби це була маленька таємниця.

— Я тут лише тимчасово.

Я не знала, чому, але ця фраза чомусь застрягла у мене в голові.

Лише тимчасово.

Тоді я ще не знала, що через кілька місяців вона стане людиною, без якої я не зможу уявити своє життя.

І що одного дня…

Я буду дивитись на її колишнього хлопця і думати речі, які ніколи не повинна була думати.

Але це сталося набагато пізніше.

Тієї ночі ми просто стояли на кухні.

І говорили.

Спочатку про дурниці.
Про музику.
Про школу.
Про те, як дивно виглядають люди, коли намагаються виглядати круто.

Час проходив непомітно.

І десь посеред нашої розмови я вперше подумала одну річ.

Ліана — це той тип людей, навколо яких історії починаються самі.

А я…

Я просто той, хто їх записує.
Кухня в тому будинку була дивно тихою.

Не повністю — музика все одно глухо пробивалась через стіни, іноді хтось проходив коридором, хтось сміявся надто голосно. Але тут, поруч із холодильником і старим кухонним столом, було ніби трохи інше повітря.

Спокійніше.

Я сперлась спиною об стільницю і зробила ковток соку.

Ліана стояла навпроти, притулившись плечем до шафки. Вона відкрутила кришку пляшки і зробила ковток прямо з горла, ніби взагалі не хвилювалась про те, як виглядає.

Я завжди трохи заздрила таким людям.

Тим, хто просто… є.