14

***

У п’ятницю в «Карась Галерея», що на Андріївському узвозі, зібралися найближчі Філові друзі: дизайнери, скульптори, архітектори, мистецтвознавці. Жанна з Петром походжали між експонатами, попиваючи легке італійське вино. Було цікаво розглядати губаті, вухаті, банькуваті й носаті обличчя, ніби зняті з живих людей й натягнені на нерухомі муляжі. Деякі мали явно асиметричні риси. Одна голова була нещадно спотворена паралічем, під нею красувався напис «Голова Офіса». Жанна знала невтішну історію цього експоната, точніше його прототипа. Чоловік просидів робочий день під увімкненим кондиціонером, після чого його перекривило до непізнаваності.

На позір кожен із цих об’єктів здавався потворним, але разом із тим – по-своєму прекрасним. Може тому, що ці силіконові голови не були схожі на голови пересічних людей. У будь-якому разі кожна з цих скульптур, попри надзвичайну точність відтворення анатомічних рис своїх прототипів, була справжнім арт-об’єктом. Петро добре знав більшість із цих робіт, фактично був свідком їхнього виготовлення, натомість Жанна так прискіпливо розглядала скульптурну творчість свого товариша вперше, звісно, за виключенням бутафорської голови свого чоловіка, котру мала нагоду навіть потримати в руках. Подружжя неспішно обійшло царство прекрасних потвор і спинилося перед муляжем, зліпленим із Петра. Сам Петро зацікавлено нахилив голову до анкети.

- Не зрозумів, а що це за назва? В інших – «Голова Медицини», «Голова Освіти», «Голова Металургії», а в мене – «Голова Коня»!

Жанна, не стримуючись, голосно розсміялася.

- Бо ти, коханий, навіть у цьому особливий. От як інакше можна було назвати голову Коня, як не «Голова Коня»? До речі, це виключно моя ідея, але Філ одразу її схвалив. – Вона ніжно пригорнулася до чоловіка, хвильку помовчала. – Знаєш, коли б не ця голова, хтозна, чи зараз ми були б разом.

Петро відсторонився й зацікавлено глянув на дружину.

- Так, – продовжила Жанна, – цей шматок силікону змусив мене переосмислити свою поведінку, звісно, не без допомоги Стоянівського. Але, дивлячись на цю голову, до мене дійшло, який ти в мене насправді чудовий. – Вона, ледь торкаючись, провела долонею по колючій чоловіковій щоці.

Петро усміхнувся і з вдячністю приклав Жаннину руку собі до вуст. Раптом хтось поплескав його по плечу. Чоловік здригнувся від несподіванки, але швидко обернувся, очікуючи поздоровкатися з кимось із знайомих. Позаду стояв Радзивільський, столичний олігарх-інвестор, який мав інтереси виключно у сфері будівництва і чий проект «завалила» Петрова фірма.

- Добрий вечір, пане Радзивільський, – привітався зопалу Петро, хоч і волів би того не робити. Проте не мав шляхів для відступу в такий момент і в такому місці.

- Добрий-добрий… – Радзивільський надпив коньяку зі свого келишка й схилився до Петрового вуха. – Думаєш, найхитріший?

Петро стояв, як у воду опущений, – геть не сподівався стріти тут людину, з якою мав найбільшу мороку і, ясна річ, не був налаштований на з’ясування стосунків. Та Радзивільський, схоже, не чекав репліки у відповідь.

- Подивимося, хто сміятиметься останнім, – він знову поплескав Петра по плечу та розчинився в натовпі.

- Ну капець! До чого це він? – обурилася Жанна.

- Ну, як до чого? Певно, його адвокати вже рознюхали, що я позбувся всього майна…

- А взагалі, що він тут робить? – не вгавала дружина, проводжаючи поглядом непроханого візитера.

- Що-що? Он прийшов зі своєю черговою фіфою, – Петро кивнув у напрямку купки гостей, що згуртувалася довкола фуршетного стола. Радзивільський стовбичив там, обіймаючи якусь рудоволосу кралю. – Вона ж у нього не хто-небудь, а арт-критик!

Увімкнувся прожектор, осяявши невеличкий подіум. Зала зашурхотіла. На авансцені нарисувався усміхнений Стоянівський. Незвично було бачити його в білій сорочці, чорному костюмі, при метелику – надто солідно й не пізнавано. Хіба незмінна борода й розкуйовджене волосся видавали в ньому всіма любимого гультіпаку Філа.

- Привіт усім! – поздоровкався Пилип. – Ну, певно, почнемо…

Присутні згуртувалися півколом і ствердно закивали.

- Що ж, радий бачити кожного з вас! Отож, маю честь представити свій новий проект під назвою «Видатні голови». Як ви вже могли роздивитися, це – дещо нетрадиційна скульптура... В сучасному мистецтві таку скульптуру називають реалістичною. Наскільки ці роботи реалістичні – можете самі оцінити. У будь-якому разі, це – таки скульптура, бо в її основу закладено і класичні канони, й отримані мною ще в студентські роки академічні знання, – Стоянівський ніяково осміхнувся й обвів схвильованим поглядом присутніх. – Мене найбільше тішить те, що я нарешті відзвітувався… показав усім вам, ну ще, можливо, іншим відвідувачам «Карась Галереї», чого навчився в Голлівуді…

Зал озвався схвальними оплесками.

- Скажу, що на створення цього проекту мене надихнув мій добрий товариш, шанований усіма нами Петро Кінь, відомий архітектор і президент архітектурного бюро «ДобреБуд». Власне, його… – Пилип зам’явся, – видатний ніс! Мені захотілося створити колекцію таких ось особливих образів. Бо багато хто, наділений такими унікальними рисами обличчя, сприймає їх, особливо в дитинстві, як вади. Я ж хотів сказати, що кожне Боже створіння, кожна людина – чудова у своїй красі, навіть якщо іншим вона видається потворною.