13

***

Будильник на мобільному розбудив Бориса о сьомій ранку. Він розплющив очі та з тривогою роззирнувся. Сонячні промені, немов вагаючись, пробивалися через брудні шибки, сповіщаючи про новий день.

«Ні, це не сон. Це таки ява», – подумав, угледівши стіни Віриного помешкання.

Повернув голову на ту половину дивана, де зазвичай спала вона, – на її місці спочивала нічна сорочка. Обернувся корпусом, тицьнув носом в одежину, вдихнув. Попри відчутний запах порохнявої, старої постелі, вловив аромат коханої – солодкавий, млоснуватий, дитинний – так пахнуть щойно скупані немовлята.

«Який же я дурень! Сліпий дурень! – узявся себе картати. – Як можна було стільки років жити з підступним монстром і нехтувати твоєю відданістю? Як можна було так довго вагатися, змушуючи тебе чекати? Віруню, дорогенька, прости мені. Я все поправлю».

Він підвівся з дивана й попрямував до ванної. Холодні кахлі й неминуща вогкість цього помешкання крізь п’яти продерлася в мозок. Ним пересмикнуло. Глянув у покалічене давністю люстерко. Його й без того не надто вродливе обличчя мало гидкий вигляд. Сірі очі, що глибоко сиділи в очних ямках, здавалося, провалилися ще глибше, від чого набули чорної барви. Під очима, ніби в пропащого пияка, здулися наповнені рідиною міхури. Шкіра, засмагла на пекучому іспанському сонці, замість приємної бронзи віддавала оливкою. Згадав, що вчора, перш ніж вимкнутися, добряче наплакався.

Так він плакав, по-справжньому, хіба в дитинстві. Востаннє, коли старші хлопчаки поцупили його улюблений металічний тракторець, який він не стомлювався розбирати до найдрібніших деталей і заново непомильно збирати. З того тракторця, певно, й почалася його пристрасть до машин, особливо старих, що потребували реанімації, як люди, які спроваджувалися на той світ. У його гаражі, крім звичайних автомобілів, що приїздили на техобслуговування чи ремонт, завжди стояли одна-дві «шкапки», в які він вкладав не лише гроші та час, але й душу. Навіть вища освіта, здобута під тиском авторитетних батьків, не вберегла його від бажання копирсатися в мазуті й горах металобрухту.

«І як вона могла в мене закохатися?»

Він думав про Віру. Бо коли познайомився з Марією, був студентом. Вона полюбила чоловіка-чистоплюя й за нього вийшла заміж. Але сталося так, що його задавнене дитяче хобі в якийсь момент перетворилося на хліб насущний, чим він несказанно тішився, чого не можна було сказати про дружину.

Марія відверто зневажала Борисову роботу. Не проминала нагоди нагадати про свої вищі освіти, забуваючи при тому, що працює звичайним менеджером із туризму, бо ні педагогічна, перша освіта, ні друга – економічна, в житті їй не придалися. Коли чоловік повертався з майстерні, вона забороняла навіть торкатися до себе, поки не проходив «стерилізацію» душем. Віра ж прийняла його, брудного й засмальцьованого, без жодних умов і застережень.

«Тепер ми будемо разом. Завжди!»

Борис згадав, як учора, випускаючи водночас зі слізьми жорстку напругу, постановив, що сьогодні ж візьметься за розлучення. Чи заявлятиме на Марію за Вірине викрадення й ув’язнення, зночі не знав. Зараз був свідомий: покарання їй однак не уникнути. Своєю заявою і свідченнями він просто пришвидшить арешт зловмисниці та її поплічників. Та й, розумів, відкрите кримінальне провадження щодо неї, значно полегшить процесуальну тяганину під час розірвання шлюбу. А на цьому йому зараз залежало найбільше. І хоча Марія була матір’ю двох його дітей, тепер не мав до неї жодних сентиментів, ні найменшої краплі жалю чи співчуття. Бо почувався так, ніби звів півтора десятка років намарно, живучи з чужою, незнайомою жінкою, яка, до всього, ще й виявилася підступною змією. Вини за собою не чув, бо мав тверде переконання, що в цій ситуації чинив підлість лише щодо Віри. 

Борис відкрутив кран, кілька разів хлюпнув холодною водою в обличчя, потім витиснув на палець смужку зубної пасти й узявся чистити зуби. Слід було збиратися з силами, бо нині на нього чекав непростий день. У кімнаті задзеленчав мобільний. Борис сплюнув м’ятні на смак рештки, обтер несвіжим рушником рота й побіг до кімнати.

- Привіт, Борисе! – почув у трубці бадьорий голос Жанни, – маю надію, що ти вже не спиш.

- Привіт, Жанно. Уже на ногах, – підтвердив припущення.

- Часу в тебе не займатиму, бо ти, певно, не маєш змоги говорити…

- Чому ж? Можу, – перебив її Борис.

- Ну то слухай. Лікуючий лікар буде вільний сьогодні о дев’ятій. Матимемо нагоду з ним поговорити, бо потім у нього – планова операція, доведеться півдня чекати. Зможеш приїхати на дев’яту?

- Зможу, Жанно, – погодився не роздумуючи. – А як Віра?

- Толком нічого не знаю. Її вчора ввечері привезли без тями. Але чоловіки, які її знайшли, сказали, що з ними вона ще розмовляла. Мене до неї не пустили, лише півночі ганяли за ліками…

- Її знайшли в підвалі на Тарасової? – уточнив Борис.

- Так, – здивувалася Жанна. – А ти звідки знаєш?

Чоловік набрав повні легені повітря та шумно видихнув.

- Знаю, Жанно, знаю. Може, більше, ніж ти.

У слухавці зависла пауза нерозуміння.

- Все тобі розповім, зустрінемося – розповім, – пообіцяв Вірин любас.

- Ну добре, – промовила якось невпевнено, відчуваючи, що Борис справді знає більше, ніж було відомо їй.