11

Лежачи на брудній бетонній підлозі, вона вже ладна була переступити ту трепетну межу між днем і ніччю, була готова розчинитись у тому іскристому тумані назавжди. І хоча досі й уявлення не мала, що переживає людина перед смертю, зараз їй здавалося – час настав. Від того блаженно-болючого відчуття вона ще дужче склепила повіки, інерційно всміхаючись тому, що ще здатна сприймати бодай щось. Хоча це відчуття було малоприємним, воно означало, що вона – все ще тут, по цей бік кордону, попри те, що той небесний серпанок, схоже, сповивав її вже й ззовні.

Раптом в уяві солодким спомином промайнув образ мами, тієї, якою та була, коли ще жив татко. Ніжна, умиротворена та щаслива матуся пригортала її до грудей, примовляючи: «Ти – найбільший мій скарб. Нікому тебе не віддам». Той образ був таким сильним і явним, ніби прийшов за тим, щоби сповнити обіцяне: забрати її в темряви.

…Коли татка не стало, в їхній оселі оселився холод. Мама все рідше гладила її по голівці та все частіше потай обтирала сльози. Але для неї, доньки, вона не перестала бути найлюбішою. Коли вимикалося на ніч світло, вона вмощувала свою гузичку в теплий і м’якенький мамин живіт, підкладала її руку собі під щічку і бралася мріяти. Вона знала, що мама рано чи пізно помре, бо всі відходять: татко загинув, а перед тим дзідзьо Михайло спочив у Бозі, а ще хлопчика з сусідньої вулиці просто в неї на очах розчавив велетенський «КамАЗ». Її не лякало те, що маму закопають в ямку, боялася лише, що по ній нічого не зостанеться. Тож отак, у своїх мріях, постановила, що коли мама відійде, вона непомітно відріже від цієї найдорожчої ручки, що зараз є люлькою для її голови, одненького пальчика. Щось із ним зробить, аби він не псувався, ну забальзамує, як Леніна, чи що там із ним учинили, і всюди, і скрізь матиме його з собою. Завдяки тому пальчикові її мамця завжди буде при ній. Бо ж як інакше? Але цьому, певно, не бувати. Схоже, вона першою спровадиться на той світ, вона вже вирушає у незворотний шлях...

Попри ошаліло-спекотний травень на вулицях міста, тут, у цьому сирому підвалі, за кілька днів вимушеного ув’язнення вона давно звикла до надмірної вологи й через те – холоду, що проймав тіло до дрижаків і оніміння, надто ночами. Його ще в перший день, а точніше ніч, коли вона зосталася в цих чотирьох стінах без жодних шансів вибратися на волю, абсорбували всі органи, м’язи, кістки й навіть думки. І якщо перші день-два вона ще намагалася якось боротися, акумулювала і фізичні сили, і душевні, то в наступні, особливо сьогодні, вкотре переконавшись, що звідси, з цієї глибини й темені її ніхто не порятує, – смиренно віддалася на поталу дійсній обставині, тому факту, що в цій підземній буцегарні із замкненими проіржавілими дверима змушена буде добути віку.

Вона просто здалася, як давно здалася своїм непоправним і позбавленим майбутнього стосункам з одруженим чоловіком. Просвітку й надії не було, не було сподівань на зміни, було лише нетерпляче очікування кінця. Лише смерть – зупинка кровообігу, серця, помислів – здатна була позбавити її безцільного, пустопорожнього життя.

І нащо вона ниділа на світі білому аж так багацько років, цілих тридцять чотири роки?! Яку мала місію, що доброго зробила, який слід залишила по собі, кому дала життя? Ці численні питання лишалися без відповідей. Вона була переконана, що теперішнє ув’язнення стало карою за позбавлений сенсу плин її днів, за марність ритму серця та безпредметність помислів. І лише смерть могла обірвати цю вервечку із фрагментів її людсько-жіночої непридатності.

Вона зіщулилась у цупкий клубок, ніби підставляючи всю себе тому ефемерному північному сяйву, що з ніг до голови обвивало її тугим коконом, і вперше за десятки, майже сотню годин, їй стало тепло, навіть жарко.

- Так, Федю, лиш давай не будемо телитися. Скоренько робимо роботу – і нах гаузе.

Приземкуватий чоловік у високих гумових чоботях і засмальцьованій робі, ніби гидуючи, спершу підтягнув пальцем заіржавілий гачок, далі обома руками зняв так само рудий від корозії засув і штовхнув ногою важкі залізні двері.

- Да я не протів! – забубонів інший позаду нього. – Но нам треба газовиків дождатися.

- Ну, як треба, то діждемося, головне, щоб за нами не було затримки. Фе-е, ну й сморід тут! – чоловік ступив у темряву й обережно почав намацувати підошвами чобіт вузькі сходинки. – Федю, дай-но ліхтаря, бо зараз шиї собі поскручуємо.

Чоловік позаду завовтузився і, ценькаючи металевим інструментом, дістав із величезного, затертого до чорноти, колись коричневого шкіряного кофра двоє світел.

- Держи! – простягнув колезі. – Треба знайти ввод і подивитися, шо там з водомєром...

Вона заледве продерла очі. Двоє чоловіків, зодягнених, як чорнороби, у підвальних сутінках видавалися бомжами, а може… чортами.

«Невже я таки віддала Богу душу?.. – прослизнула квола думка в напівпритомному мозку. – Хм, якому Богу, хіба я заслужила?»

Чоловіки, присвічуючи ліхтарями, повільно, але впевнено насувалися просто на неї. Яскравий жмут світла вп’явся їй в обличчя і боляче різонув по очах. Вона підвела руку, щоб затулитися.

Кроки вмовкли і приміщення на мить огорнула цілковита тиша.

- Федю, ти це бачиш? – почувся приглушений шепіт одного з «чортів».

- Бачу-бачу. Навєрно, якийсь бомж.

Одразу по тих словах кроки почали стрімко наближатися й спинилися просто над її головою. Вона відняла руку від обличчя і примруженими очима спробувала подивитися на чоловіків.