10

Той останній вечір із тіткою Жанна перетравлювала ще дуже довго. Безнастанно молилася за упокій її душі. А сама не могла втямити, на яких підставах тодішня система так просто й безкарно бавилася людськими долями? Чому чинилися такі звірства? За що так нагло страждали безневинні люди? Чим узагалі була людина в тоталітарному суспільстві? Та, певно, що нічим! Бо людське щастя, ціле життя почасти шеляга ламаного не вартували. І її кохану цьоцю цей страхітливий механізм також розчавив.

Тоді Жанна ніби прозріла, у ній самій щось переламалося. Вона почала інакше сприймати літніх людей, бо хтозна, що в них було за душею і яким видалося їхнє минуле. Минуле, що переважно замовчувалося. Намагалася не проминати каліки чи жебрака, бо й ті могли страждати нізащо. Вважала, що їм треба руки-ноги цілувати і дякувати за те, що маємо змогу жити у відносному спокої та мирі. Ціною їхніх доль і життів.

Цілувати руки-ноги «дєдам» її вчили ще в школі, щоправда, тоді йшлося про подвиг радянського солдата, що безстрашно, а часто й беззбройно йшов на смерть «за родіну». А от про інший прошарок суспільства, про таких, як її баба Орися чи цьоця Дана, замордованих по таборах чи закатованих у стінах слідчих ізоляторів навіть не згадували. Щонайбільше – страшними й загрозливими словами «кулак» чи «враг народа».

Уже п’ять років минуло з дня смерті цьоці Дани, а Жанна так і не наважилася розповісти матері ту жаску історію і те, що вона, Лариса Палагній, найімовірніше, – донька німецького лікаря.

«Треба розказати, треба, бо ще, борони Боже, зі мною щось трапиться, то ніхто більше й не знатиме», – подумала розтривожено.

Їй різко запекли верхні повіки, й на очі навернулися сльози. Разом із останнім шматочком тістечка вона проковтнула твердий згусток, що підступив до горла.

- О-о-ох, – видихнула важкі спомини і, наче дитина, кулаком обтерла очі. – Життя-буття… Так, треба щось робити, – промовила сама до себе, намагаючись збадьоритися.

Повз машину промайнула жінка з господарською торбою і звернула до під’їзду. Вона йшла перевальцем, неквапом переставляючи короткаві, як у качки, ноги. З того Жанна зробила висновок, що жінка – немолода, та й ноша, мабуть, нелегка. Вона на мить спинилася, заговорила до бабці, яка сиділа на лавці у затінку. Старенька повернула до неї обличчя і також щось промовила.

Жанна перевела пильний погляд із вайлуватої жінки на стареньку й відчула, як її від маківки до п’ят проштрикнув блискавичний здогад:

«Боже мій, це ж Вірчина мама! Той самий ніс із тонкими крилами, щоправда, під чолом перетятий глибокою поперечною зморшкою, ті самі, хоч і опущені кутиками донизу, повні й цілком безбарвні вуста, такі ж, як у Віри, світлі, хоч уже й збляклі очі...»

Жанна натиснула кнопку склопідіймача, опустивши вікно, щоби було чутно, про що говорять жінки. Вона й справді вчула їхні голоси: низький, грудний, виважений тон Віриної матері та сквапний, дещо тріскучий – жінки-качки. Перетворившись на суцільний слух, Жанна впіймала уламок фрази, кілька слів. Вони, здається, балакали про ціни на продукти, але повністю розібрати діалог було годі. Не довго думаючи, вона дістала з сумочки цигарки й вийшла з машини. Жінка з торбою саме вмостилася на лавці.

Жанна стала неподалік і закурила.

- Та нє, Миросю, Віра рідко приїжджає. Ото на Великдень була, а перед тим – на Різдво. У неї в тому Києві стільки роботи, що нема як голови підвести, – неквапно оповідала старенька.

«Точно, Вірина мама! Про неї ж розказує, – втішилася Жанна. – На Великдень була, – повторила подумки її слова. – Це ж місяць тому. Цьогорічна Паска була наприкінці квітня…»

- Йой, та могла би на вихідні десь-колись приїхати, – заторохтіла немолода сусідка. – Ти ж ледве ноги пересуваєш. Та всю роботу не переробить!

- Та так, Миросю, але в неї така начальниця, що Боже збав! Ото за неї все й мусить робити.

Жанна вражено округлила очі, мало не вдавившись димом.

«Як то «Боже збав»?! Це вона – про мене? Це я – та начальниця, що наживається на чужій праці? Гарно ж мене Вірка підносить!» – запротестувала подумки, не сприймаючи прикрих слів на свою адресу.

- Але я, Миросю, ніц їй не можу сказати, вона ж у мене, знаєш, яка… словом не прохопиться, щоб себе захистити.

- Ну так, вона в тебе добра дитина.

«То правда, відстоювати свої інтереси Віра зовсім не вміє, – Жанна знову затягнулася й випустила поперед себе густу хмарку диму. – Та й на об’єктах вона – й у вихідні, й у свята. Мама правду каже. Треба буде переглянути її обов’язки і взяти когось на підмогу, щоб легше було», – постановила несподівано.

- Вона каже, що забере мене до себе…

- До Києва?! – мало не криком уточнила сусідка.

- Так, але я не хочу. Я вже нажилася, вже би кості склала та й з Богом спочила, – спокійно продовжила старенька.

- Наталю, ну що ти кажеш? – закректала співрозмовниця. – Тобі ще жити і жити, внуків мусиш дождати…

- Ой, хтозна, чи діжду. Хто її візьме? Вона собі ради не може дати, не то хлопові, – із жалем промовила Вірина мама.

«Таки-так, – підсумувала Жанна. – Вона ще не один рік буде сидіти в коханках і… аборти робити, аби лише Борисикові, не дай Боже, не завдати клопоту, – подумала озлоблено, згадавши ненависного Віриного коханця. – Хай-но спершу тебе знайду, а тоді і з Борисом твоїм розберуся!» – випустила в довколишній простір блискавки гнівних думок.