9

Вона врешті перейшла вулицю й узяла курс на вокзал, бо після відрухового акту милосердя хотілося негайно й добряче вимити руки. Жанна не могла пояснити собі, чого стрімголов кинулася на поміч тому каліці. Їй що, найбільше треба було? Та, очевидно, інакше вдіяти не потрафила б. Бо віднедавна, невідь чого, зробилася вкрай вразливою і співчутливою до старості й каліцтва.  

Схоже, то зачалося з нею із часу смерті тітки Дани. Взагалі, коли спогади про ту найріднішу людину якимось чином зринали із закапелків пам’яті чи сама вона з високих небес у якийсь спосіб давала про себе знати, Жанна ніби ставала догідливішою, лагіднішою, добрішою. Проте набуті внаслідок тітчиного виховання риси характеру зчаста нівелювали мамині гени: панська зверхність і уявна вищість над усіма й усім. Тому наступниця роду Палагніїв, щоправда, його жіночої лінії, вела сама із собою постійну боротьбу.

Жанна повернулася до машини й забила в джіпіес вулицю Довженка, де, згідно зі штампом про прописку у Віриному паспорті, мешкала її мама. Той район, за словами сусіда, називався Східним масивом і був околицею міста, як він сказав, краєм світу. Жанна поблажливо усміхнулася, коли навігатор показав одинадцять хвилин орієнтовного часу, необхідного для подолання відстані від вокзалу до вказаної адреси.

«Ох, вам би київські дистанції, коли, аби переїхати місто на авто, часом треба півтори-дві години, тоді ви зрозуміли б, що таке – край світу!» – подумала, рушивши з місця.

За якихось десять-п'ятнадцять хвилин навігатор урочисто виголосив приємним жіночим голосом: «Ви прибули до місця призначення». Войтенко пришвартувала свою «ластівку» поряд зі старою хрущовкою, дуже схожою на ту, в якій жила Віра в Києві.

День незворотно всотувався в розпашілу земну твердь, спонукаючи небо до згущення барв. Проте сонцю ще ставало сил жбурляти косі гарячі жмути на затишний дворик перед під’їздом. Утім розлога крона кущів бузку, що пахтіли на всю округу, не давала їм пробиратися до встановленої під ними лавки. За годину-дві сонце зовсім зчахне, і тоді листя зніме свою надійну оборону й саме приготується до спочину.

«Ох, і що то робити? І як я маю вивідати щось про Віру?.. А якщо нічого не вийде, то ще й доведеться шукати притулку на ніч. А якщо ночуватиму тут, то презентація зірветься… Дай мені сили, Господи… – Жанні раптом гостро засмоктало у шлунку. – Нічого дивного, філіжанка ранкової кави за цілий день! Але добре, що не їла, бо, певно, вивернуло б біля того бомжа! – згадала вокзальну оказію. – Піду куплю собі що-небудь, бо так і дуба можна врізати».

Жанна вийшла з машини й подалася до найближчого кіоску, сподіваючись посидіти з якою-небудь свіжою булкою в затінку бузку. Вона взяла собі кави з молоком і дві слойки із заварним кремом. Чогось ситнішого не хотілося, мабуть, далася взнаки неблизька дорога й емоційне виснаження. На підступі до двору в око їй кинувся хлопчина років десяти. Він вивів із під’їзду літню жінку, підтримуючи за лікоть, і допоміг зійти східцями.

«Яке хороше дитя! – подумала розчулено. – Онук, певно, або добре вихований сусід».

Між тим бабця кивнула хлопчикові, очевидячки, на знак вдячності й, опираючись на костурець, важко посунула ноги-колоди до лавки.

«Ну от і посиділа, – прошмигнула прикра думка. – Доведеться їсти в машині».

Вона відчинила дверцята, вмостилася на сидінні, поставила каву в спеціальний тримач для напоїв і, застеливши серветкою поділ сукні, взялася за перекус. Наминаючи смачну булочку, Жанна спостерігала за старенькою. Та сиділа до неї боком, тож риси обличчя годі було розгледіти. Зате Жанна добре бачила грубі, набряклі ноги, помережані напнутими, місцями горбкуватими венами.

«Бідні ті люди, жалюгідна старість… Отак народжують, випещують дітей, а на схилі літ нікому доглянути, – подумала із жалем. – Певно, і Вірина мама не має на кого покластися, бо ж донька – у столиці, рідко навідується».

Про Вірину маму Жанна знала небагато. Зокрема те, що жила вона сама, бо чоловік, Вірин батько, загинув, розбившись на мотоциклі, коли доньці ще й семи не було. Мама так і не вийшла заміж і все життя тягнула на власному горбі побутові проблеми й життєві негаразди.

Якось, згадуючи дитинство, Віра розповідала, що мамця, так вона лагідно її називала, свої щорічні відпустки відбувала… на буряках. Більше того, брала за свій рахунок додатковий місяць, аби заробити зайву копійчину, бо робота на колгоспних полях Миколаївщини чи Херсонщини на той час оплачувалася краще, ніж у конторі тернопільського заводу штучних шкір, де вона працювала. Мама з усіх сил старалася, щоб її Віруня була незгірша за інших.

Так воно й було. І Віруня те цінувала. Як на Жанну, вона була чудовою дочкою. У тій розмові Віра обмовилася: «Мрію хоча б раз звозити мамцю до моря. Уявляєш, вона ніколи не бачила моря! А ще хочу забрати її до себе». Згадавши слова подруги, до Жанни аж тепер дійшло, що Віра жила в не вельми гідних умовах, бо, ймовірно, збирала гроші на квартиру, в яку можна було б перевезти маму.

Щиро кажучи, Жанні складно було уявити скруту, в якій виростала її колежанка, бо сама вона походила з доволі забезпеченої родини. І хоча їй почасти бракувало маминої ласки, в усьому іншому ніколи не мала потреби. Коли Жаннина мама й заразом видатна львівська акторка Лариса Палагній у рідкісні моменти знімала свою уявну корону, щоби за зачиненими дверима побути для своєї доньки просто мамою, і згадувала важке повоєнне дитинство – те, що нічого було їсти, нічого зодягнути – донька їй просто не вірила. Ті оповідки сприймалися, як байки, бо не в’язалися ні з маминим розкішним образом, ні з їхнім ситим життям. І навіть, коли цьоця Дана вряди-годи заводила мову про злидні, Жанна не йняла віри. Лише кілька років тому, коли тітки не стало, впевнилася, що то таки було правдою.