8

Переболіло, перепекло, передумалося. Змирилася.

Бо ти, звичайно, маєш право на щастя, як і будь-яка інша людина. Але я чомусь не уявляю свого щастя без тебе. Ні з ким не сходжуся. Стільки чоловіків довкола в’ється, а я роками сама. Може, то в мені проблема, може, то я якась неправильна?

Часом здається, що заради любові здатна гори звернути, але щоразу, коли моє зболене серце думає про це, то розумію, що перекроїла б світ лише заради тебе. Сама собі дивуюся, як можна одночасно так ненавидіти й любити ту саму людину? Так-так, через твою байдужість, часом навіть думається, що й підлість, – ненавиджу тебе так само сильно, як і люблю. Певно, у мене з головою не все гаразд, бо інших пояснень не знаходжу. Благо, робота, якої зараз по вуха, відволікає від цих руйнівних думок.

Я врешті знайшла постійне місце праці. Реставрую ікони в одній приватній майстерні. Клієнтів небагато, але вони постійні і щедрі. До того ж, маю досить часу для власного розвитку. Нещодавно наша Спілка[1] допомогла мені організувати першу виставку. Стільки робіт розпродала, навіть не сподівалася! Тепер мене кличуть виставлятися в інших містах.

[1] Йдеться про Спілку українців у Португалії, асоціацію українських іммігрантів національного рівня, створену 2003 року.

Такі маленькі перемоги додають наснаги ну і грошей. Ми тепер окремо живемо, практично в центрі, наразі в орендованій квартирі, але я потихеньку відкладаю на власне житло.

Стефка записала в кінний клуб. У нього раптово прокинулася пристрасть до коней. І, знаєш, мене то тішить. Бо з кіньми він, здається, стає собою, справжнім. Відколи ми з’їхали з Белема і Степан перестав контактувати із Жозе-Сантусом, щось у ньому змінилося, ніби зламалося. Став таким відлюдькуватим і закритим, що іноді я думаю, ніби він – чужа дитина. Чи, може, то я йому чужа?

Розумію, що не можу дати йому всього необхідного. Батьківської уваги і тепла точно не можу дати. Але я все роблю, аби він чувся щасливим. Принаймні з тренувань він повертається цілком задоволеним. І мені відлягає від серця, бо розумію, що вчинила правильно, давши своїй дитині можливість отримати європейську освіту і гідне майбутнє.

Вірю, що в нас і надалі все буде добре. Навіть без тебе.

P.S.: Сподіваюся, що й ти – щасливий у шлюбі.

Я.

***

Жанна поквапливо бігла сходами вниз, заблокувавши дихання пресом живота, аби лише зайвий раз не хапнути млосно-блювотного настою старої хрущовки. Шпильки на рамі дверей Віриної квартири виявилися неушкодженими.

«Шляк би вас трафив! Як можна жити в такому свинарнику! Викличте собі комунальників, хай наведуть лад у підвалі, чи де там у вас цей сморід береться?..» – благословляла всіх і все із самого ранку. Здавалося, неушкодженість шпильок збурила в ній осад вселенської злоби.

Вона різко рвонула дверцята машини. Було зрозуміло: сподіватися, що Віра сама повернеться у свою халабуду – марно. Треба рухатися далі, за планом. Жанна завела мотор і рушила в напрямку місцевого відділку міліції.

Після півгодинного чекання, бо черговий постійно відволікався на всілякі буцімто більш нагальні справи, він урешті поцікавився причиною звернення, проте приймати заяву від громадянки Войтенко про зникнення громадянки Прокопчук не захотів. Аргумент залізний: незаміжня, доросла жінка могла пропасти з ким завгодно і де завгодно!

Жанна зчудувалася, недобре глипнувши на лейтенантика, бо така відповідь не зовсім вписувалася в її плани та й в уявлення про роботу правоохоронних органів. І хоча слава про безладність і корумпованість співробітників вітчизняної міліції бігла поперед них, вони таки мусили б захищати життя та свободу громадян, бо ж зарплату за щось брали. Тож Жанна постановила не вступатися і взялася детально змальовувати молодому служаці за склом свої численні й безуспішні спроби розшукати подругу, запевнивши, що відповідальна, обов’язкова й розважлива Віра апріорі не могла зникнути «з ким завгодно і де завгодно».

Лейтенант уважно слухав, а тоді підняв слухавку й запросив на пост якогось Богдана Івановича. Коли прийшов викликаний на підмогу Богдан Іванович – здоровенний, серйозний капітан, – Жанна ще раз терпляче переповіла детективну історію зникнення колежанки. У ній зажевріла надія, що цей службовець візьме папір без зайвих запитань, бо вищий за рангом і, очевидно, має більше клепки. Тому вона договорила і витріщилася на нього з упованням.

- Ясно, – підсумував міліціянт і постукав пальцем по столу. – А ви, перепрошую, ким будете громадянці… як там її прізвище?

- Прокопчук, – поспіхом підказала Жанна. – Взагалі-то я – близька подруга.

- Так от, пані «близька подруга», заява має бути написана кимось із родичів.

- Чого це? – не втямила громадянка Войтенко.

- Так положено! – чітко відрубав здоровань і вже хотів було розвернутися та зникнути з-перед Жанниних очей.

- Слухайте, шановні, – втрачаючи самовладання, перейшла на вищі ноти потенційна заявниця, – я розумію, що у вас усе має бути «як положено», але у громадянки Прокопчук, як ви кажете, в Києві немає жодного родича! Та й узагалі в неї – лише старенька мама, яка живе в Тернополі! Їй що, сюди їхати? – зірвалася на крик, не маючи сил на стримання.